Олесь Євтєєв
Редактор інформаційно-аналітичного відділу в газеті "Агропрофі", журналіст

Олесь Євтєєв. Дефіцит від надлишку, або як подолати голод

Фото zerno-ua.com

А ви знаєте, що попри усі досягнення людського генію ми досі не побороли найганебнішу в світі річ – голод. І це у двадцять першому сторіччі, коли вже відбулася “зелена революція”, коли новітні сорти рослин забезпечують небувалу продуктивність, та ще й ГМО винайшли, котрі не те що посухи чи шкідників, а самого чорта не бояться. Проте просто зараз, коли хтось зі свого iPhone X постить у Instagram фото вишуканих страв романтичної вечері, десь у світі люди гинуть з голоду.

Вдумайтеся – 30 тисяч осіб на день – майже 11 мільйонів кожного року! А загалом від голоду і нестачі продовольства наразі потерпають 800 млн людей – переважно у бідних країнах Азії та Африки, розташованих у зонах військових конфліктів. І всі зусилля людства, акумульовані міжнародними організаціями, ніяк не можуть зменшити цю цифру.

Що робити? Звісно – ще більше виробляти продовольства. Та от заковика – пік урожайності більшості культур вже досягнуто, тож доводиться збільшувати виробництво екстенсивно, розширюючи площі посіву. Ще з радянських часів, коли Україна годувала увесь СРСР, у нас також склалася тенденція до нарощування виробництва за рахунок постійного збільшення частки ріллі. У підсумку це призвело до того, що на час здобуття незалежності в Україні було розорано 80% сільськогосподарських угідь.

Цей показник трохи знизився під час розвалу колгоспно-радгоспної системи, проте й нині він значно перевищує аналогічний показник більшості країн світу. За площею ріллі на душу населення Україна втричі перевищує середньоєвропейський показник. Та радіти з цієї першості я б не радив – через надмір ріллі збільшується ерозія грунту та його деградація, тобто втрата родючості (за оцінками науковців, на сьогодні понад 40% сільськогосподарських угідь деградовані).

Спочатку їмо твоє, а потім – кожен своє

Нині людство використовує в сільському господарстві 3,3 млрд га з майже 5 млрд га земель, придатних для сільськогосподарського виробництва. Головною тенденцією у світі є постійне розширення площ землі в обробітку, які за останні півстоліття зросли на 10%. За розрахунками науковців, за умови щорічного зростання населення планети на 70-80 млн, того резерву земель що залишилися нерозораними, вистачить усього на 35-40 років.

Та, виявляється, заклик збільшувати площі ланів стосується далеко не всіх. За останнє десятиліття площі орних земель у провідних сільськогосподарських країнах “золотого мільярду” невпинно скорочуються. Зумовлено це тим, що приріст виробництва аграрної продукції у розвинутих країнах набагато випереджає темпи приросту населення, відтак там запроваджено програми виведення грунту з обробітку.

У країнах, що розвиваються, – навпаки, площі ланів лише зростають – в результаті прискореного зростання чисельності населення вони змушені вводити у використання дедалі більші й більші площі орної землі. Одна лише Бразилія у найближче десятиліття збільшить площі сільгоспугідь на 55%.

Тут варто зрозуміти, що йдеться не про “освоєння цілини” – для збільшення виробництва продовольства безжально вирубають тропічні ліси, котрі вважаються “легенями планети”, будуть безповоротно втрачені сотні унікальних видів рослин, тварин і комах.

Не числом, а умінням

На щастя чи на жаль, у нас вже всі резерви вичерпані: максимум, що ми можемо – розширити посівні площі на 1 млн га. Втім, значно краще не площі висіву збільшувати, а віддачу на гектар. А то ми, приміром, перші в Європі за площею вирощування сої (майже половина усіх посівів континенту – наші), але за показником урожайності Україна знаходиться на 11 позиції – минулого року ми збирали з гектара у півтора рази менше, ніж крихітна Словенія.

Для досягнення рівня урожайності провідних країн світу нам не вистачає лише одного – грошей. За умови належного фінансування (десь $70-75 млрд впродовж 10 років) Україна посяде перше місце у світі з експорту зерна і друге – з його виробництва. Виникає слушне запитання: а що отримають українські аграрії від цієї першості? Як вплине збільшення виробництва на добробут виробників? Не керівників першої десятки провідних агрохолдингів (котрі куплять собі ще одну яхту) чи зернотрейдерів (ті завше мають свої $5 на тонні), а саме простих селяни з мозолистими руками?

Я вже не кажу про “користь” такої інтенсивної експлуатації ґрунтів: наразі склалася ситуація, коли чим більше ми вирощуємо і експортуємо, тим менші прибутки отримують аграрії. Ніхто ж не відміняв об’єктивних законів ринку, коли надлишок товару знижує його ціну. Коли Україна стала серйозним гравцем на світовому ринку зерна, пшениця коштувала понад $300 за тонну, а 2016-го наш рекордний урожай обрушив її ціну до $160 за тонну. Таким чином 2011-го ми продали 4 млн тонн пшениці і заробили $1,5 млрд, а 2016-го за 17,5 млн тонн вторгували лише $2,8 млрд.

Тобто ми щороку нарощуємо експорт аграрної продукції лише для того, щоб доходи аграріїв не зменшувалися? Виходить як у Льюїса Керрола в “Алісі в Задзеркаллі” – треба бігти щодуху, щоб тільки залишатися на місці. Вже нині ми експортуємо зернових вдвічі більше, ніж споживаємо всередині країни, а соняшникової олії – вдесятеро! А от жито і гречку змушені імпортувати, бо ці продукти в Україні ніхто не хоче вирощувати – не вигідно.

Насправді і пшениця не така вже й вигідна – значно прибутковіше і простіше вирощувати, скажімо, кукурудзу чи сою. Чи не тому обсяги експорту пшениці зі Сполучених Штатів за останні півтора десятиліття практично не зросли, в той час як кукурудзи зросли вдвічі, а зернобобових – майже втричі. Країни Євросоюзу хоч і вирощують багато пшениці, проте серйозним експортером не являються, бо мають 500 млн споживачів. Так що реальними постачальниками хліба на світовий ринок у останні роки стали країни Причорномор’я – Україна та Росія. Саме тутешній урожай визначає нині ціну на пшеницю світового ринку – недарма наш регіон називають тепер “хлібним кошиком світу”.

“Що паненя вередливе, зманіжене, викине геть на сміття”

Щорічно у світі виробляється 3,9 млрд тонн харчових продуктів, правда розподіляються вони нерівномірно: на кожного представника “золотого мільярда” припадає майже тонна продуктів на рік, а мешканці країн, що розвиваються, вдовольняються вдвічі меншою порцією. Парадоксально, але за даними FAO, третина (1,3 млрд тонн) виробленого продовольства щорічно викидається або втрачається. Щорічно на Землі псується до 50% коренеплодів, фруктів і овочів, 30% зернових культур, 20% м’яса та молочних продуктів (приміром, 50% йогуртів люди викидають, так і не відкривши їх) і 35% риби.

Вартість змарнованого продовольства в розвинених країнах оцінюється в $680 млрд, а в країнах, що розвиваються – в $310 млрд. На одного жителя Північної Америки та Європи щорічно припадає 250 кг втрачених продуктів, причому з них 145 кг – просто викинуті на смітник. Не відстають від них і бідніші країни – на кожного жителя Африки, Південно-Східної та Південної Азії припадає 105 кг втраченого продовольства, правда на смітник викидають лише 8 кг.

“Споживчий перфекціонізм”

В чому причина такого марнотратства? Перевиробництво продуктів харчування та їх легка доступність у розвинених країнах призводить до так би мовити “споживчого перфекціонізму”: торгівельні мережі, котрі йдуть “на поводу” у покупців, вимагають від фермерів бездоганних, спеціально обумовлених форм, розмірів та кольорів продуктів. Відтак хоч на крихту недосконалий овоч чи фрукт приречений в кращому разі на переробку.

Але досконалість споживчих якостей не запорука успіху: перевищення пропозиції над попитом змушує викидати на смітник тисячі тонн незатребуваної їжі, щойно у неї скінчився термін придатності. Та у погоні за прибутками виробники продовжують збільшувати обсяги виробництва, маркетологи доводять до рівня високого мистецтва способи “впарювати” товар покупцеві. Як наслідок, людина купує більше, ніж здатна спожити, а потім викидає зіпсовані продукти – таким чином лише жителі Євросоюзу викидають близько 90 млн тонн їжі щороку.

І якщо ви думаєте, що таке марнотратство притаманне лише жителям країн “золотого мільярда”, ви помиляєтеся – за даними Держстату “бідні” українці також щороку викидають їжі на 5,5 мільярдів гривень. За рівнем марнотратства ми вже обігнали Францію, адже щороку відправляємо на смітник понад сім мільйонів тон харчових відходів. Приміром, ми щороку преспокійно “згноюємо” близько 2 млн тонн картоплі та 1 млн тонн овочів “борщового набору”.

Найбільша частка втрачається у процесі виробництва товарів та переробки продовольчої сировини, ще третину просто викидають роздрібна торгівля та кулінарія. Решту – 35-40% відправляють у сміття вже безпосередньо споживачі. Експерти Держстату стверджують, що картина із зберіганням ще більш невтішна. Лише від різкої зміни температур і неправильного транспортування при доставці псується близько 40% овочів і фруктів, близько 30% риби і м’яса, і 5-10% молока і молокопродуктів. Аби українці були більш заощадливими та пильними до власних холодильників і шлунків, то легко змогли б годувати збереженими продуктами усіх голодних Ефіопії впродовж цілих восьми місяців.

Нагодувати голодних

Тим часом нас знову закликають більше виробляти продовольства, адже зростаюче людство його потребує у все більших обсягах. За прогнозами, до 2050 року чисельність населення на Землі складатиме 9 млрд осіб. Щоб забезпечити це населення харчуванням, обсяг виробництва продуктів харчування доведеться збільшити на 70%.

Зрозумійте мене правильно – я зовсім не пропоную забути про проблеми голоду на планеті. Як і кожен українець, у кому живе генетична пам’ять про Голодомор, я болісно сприймаю сам факт, що десь у світі люди гинуть від голоду. От тільки чому це відбувається? Тому що продовольства не вистачає, чи тому, що людство нераціонально розпоряджається тим, що в нього вже є? Вже сьогодні щорічно вирощується 1,9 млрд тонн цукрової тростини, 1 млрд тонн кукурудзи, 760 млн тонн пшениці, 500 млн тонн рису, 450 млн тонн картоплі.

Чвертю продуктів, що нині викидаються на смітник, можна було б нагодувати усі 800 млн голодних, адже голод як явище існує нині зовсім не через брак їжі. Виходить, аби ми раціональніше розпоряджалися вже наявним у світі продовольством – голод на планеті зник би взагалі, та й нарощувати виробництво можна було б куди меншими темпами.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.