Олесь Досвітній – такий літературний псевдонім українського письменника та політика Олександра Федоровича Скрипаля-Міщенка. Він, як і сотні обдарованих митців, намагався своєю творчістю надихнути пригноблену Батьківщину на новий злет. Але тоді, за таку активну громадську позицію всі інакодумці платили одним – життям. Олесь не став винятком, судова “трійка” засудила українця до найвищої міри покарання – розстрілу.

Народився Олександр 8 листопада 1891 року в невеличкому містечку Вовча (нині Вовчанськ), що на Харківщині. Сім’я була бідною, дітей багато, тож хлопчина ще змалечку був привчений до самостійності й працьовитості. Навіть початкову чотирирічку довелося закінчувати екстерном за два роки, щоб працювати й допомагати родині. Його взяли писарчуком до земської управи. Свої творчі здібності юнак проявив дуже рано, тому його твори друкувалися в місцевих виданнях, а пізніше навіть дописував для київської газети “Рада”.

Маючи неабиякий потенціял та здібності до навчання, склав екстерном іспити й вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету. Але провчився студент там не довго. Захоплений бурхливими революційними настроями, вступав до підпільних організацій і гуртків. Поширював нелегальну літературу, виголошував прореволюційні промови, за що й був виключений з навчального закладу. У Петербурзі робити було нічого, тому повернувся додому, влаштуватися на цукроварню. Та попри тяжку працю, ні на мить не полишив самоосвіти й вдосконалював свої літературні здібності. Але його твори вже не друкувалися, бо дух боротьби за справедливість та підбурення до протестів фігурувало бодай чи не в кожному тексті хлопця.

Грянула Перша світова війна. Олександра взяли писарем у штаб Кавказького корпусу. Але й тут його спіткали неприємності, які ледь не коштували життя. Протягом двох років чоловік підбурював солдатів на революційні протести проти тодішньої влади. За це, військовий трибунал призначив Олександру найвищу міру покарання – розстріл. Та смерть ще не прийшла по нього. Скрипаль-Міщенко зумів вибратися з в’язниці. Долаючи смертельні небезпеки й нелегкий шлях, пробираючись через Киргизстан та Китай, накивав п’ятами аж до Сполучених Штатів Америки. Повернувся на Батьківщину лише після закінчення революції.

Але своїх поглядів Олександр не змінив, а навпаки, ще більше занурився в політичну діяльність. У 1918 році, за дорученням Харківської революційної комісії, проводив агітаційну роботу серед німецьких, денікінських і гетьманських військ, доводячи новим товаришам свою відданість революційним ідеалам.

Водночас не забуває й літературної діяльності. По поверненню на Батьківщину друкує свої перші збірки, пише нові твори. Під псевдонімом Олесь Досвітній стає членом організацій “Гарт” та ВАПЛІТЕ, згодом увійшов до Спілки радянських письменників.

Його перші збірки оповідань: “Розкаяння”, “Чия віра краща”(вийшли в 1920-х роках), а в 1924 – “Тюнгуй” (інша назва – “Чжунгожень”). За ними вийшла ще низка творів – “Алай” (1924), “Гюлле” (1926), “Нотатки мандрівника” (1929), а ще романи – “Американці” (1925), “Хто” (1927), “Нас було троє” (1929), “Кварцит” (1932). Його твори перекладалися англійською, німецькою, російською та іншими мовами.

Але така активна праця, обернулася для письменника гоніннями. У 1933 році Олеся заарештували, звинувативши в “приналежності до української контрреволюційної організації та спробах повалити Радянську владу”.

“Я пам’ятаю сонячний день, хвіртку двору будинку “Слова”, біля якої стояли Досвітній і Епік. Я чимось був дуже обурений, а вони лагідно мене заспокоювали, казали, що все добре, а над ними, молодими, стрункими і красивими, смерть із тьми вже замахнулася своєю гострою і безпощадною косою… А, може, й знали, бо за ними вже ходили її тіні”, – записав у спогадах Володимир Сосюра.

Пізніше, розслідуючи справу Досвітнього, долучили ще й обвинувачення щодо замаху на Постишева. Бо в будинку де мешкав Олесь, під час трусу знайшли зброю.

Син драматурга Миколи Куліша, Володимир, згадував: “Олесь Досвітній стрункий, з гострим носом, поголеною головою, товариський, веселої і щирої вдачі, добрий тато і пристрасний мисливець. Мав велику збірку мисливських рушниць, торбинок, патронташів, словом усього, що потрібне доброму мисливцеві. Досвітнього заарештували другим, після його сусіда Ялового. Двічі, пригадую точно, робили у Досвітніх обшук. Шукали схованої зброї. Уявіть, її знайшли розвішану по стінах, у вигляді мисливських рушниць, про які згадав вище”.

Під час одного із допитів у Досвітнього вибили “щиросердне зізнання”, де він визнав себе причетним до контрреволюційної організації. Згодом, щоб врятувати життя, написав звернення до слідчого органу, де просив про помилування й можливість довести свою відданість радянській владі. Чи він і справді так вважав, чи просто хотів жити – наразі важко відповісти. Помилування він так і не отримав.

Спочатку слідчий справи пропонував покарати відступника 10 роками таборів, але судова “трійка” дійшла іншого висновку. У березні 1934-го Досвітнього розстріляли.

Лише в жовтні 1955 року, більш як за двадцять років, військовий трибунал скасував постанову Колегії ОДПУ від 3 березня 1934 року і справу закрили через відсутність складу злочину, адже жодна з підозр не була доведена.