“Мала зв’язок з УПА, надавала їм допомогу в боротьбі проти радянської влади, повністю поділяла їхні думки та працювала на користь створення самостійної України. Це я робила цілком усвідомлено, будучи вороже налаштованою до радянської влади”, – так на допиті говорила українська релігійна діячка, мати-ігуменя, Праведник народів світу Олена Вітер (сестра Йосифа). За це вона отримала двадцять років таборів.

Олена народилася 11 січня 1904 року на Львівщині. Батько та мати професорували в гімназії. Попри те, що мати була полькою та родина проживала в Австрії, дівчинку виховували в патріотичному українському дусі. До Львова родина повернулася у 1918-му, ймовірно через політичну діяльність тата. Саме тут остаточно сформувався світогляд юної дівчини. Освіту вона здобула в гімназії, по закінченню якої в 1921 році стала студенткою медичного інституту. Того ж року її життя кардинально змінилося. У засвіти відійшла її мама, а сама Олена вирішила присвятити себе служінню Богу та пішла в монастир. Що саме спонукало дівчину до цього кроку – не відомо. Дослідники вважають, що не смерть матері, бо та тривалий час жила далеко від родини, а донька більше тягнулася до батька.

У монастирі Олена продовжила брати активну діяльність в громадському русі, а також допомагала нужденним та надавала медичну допомогу. За кілька років при монастирі відкрили відділення товариства “Рідна школа”. Тут діти мали змогу отримувати знання українською.

У 22 роки Олена стала наставницею для нових послушниць, бо мала вроджений педагогічний талант, який не могли не помітити керівники монастиря. Окрім того, про громадську діяльність молодої жінки знали й поза його стінами.

1930 року поблизу монастиря отаборились члени “Пласту”. Монахині допомагали їм вирішувати чимало побутових питань. Якось один із пластунів, Юліан Головінський, колишній офіцер УГА, а нині діяч націоналістичного підпілля, запропонував Олені вступити до Організації Українських Націоналістів, і вона погодилася. Звісно, жінка не брала участі в повстаннях, вона стала активною просвітителькою. Тепер при монастирі, окрім вище згаданої “Рідної школи”, діяли школа вечірнього відвідування для дорослих, драмгурток та дитячий садочок. Пізніше чекісти назвуть це “націоналістичним вихованням молоді”. Окрім того, Олена збирала кошти для українських політичних в’язнів.

Олена Вітер або ж сестра Йосифа – таке ім’я після постригу отримала – у 28 років стала настоятелькою Якторівського жіночого монастиря. Молоду ігуменю активно підтримував митрополит Андрей Шептицький.

Тихе та мирне життя було зруйноване в 1939 році, коли радянська влада вдерлася на терени західної України. Руйнуючи польську державу, вони нищили місцеве населення. Монастир, у якому Олена провела 17 років, червоноармійці зруйнували, понищили ікони та познущалися зі святинь. У розпачі жінка хотіла покинути Батьківщину, але Шептицький вмовив залишитися.

Вітер повернулася у Львів. Там вона зібрала своїх колишніх підопічних і утворила так званий гуртожиток медсестер. Монахині перевдягнулися у мирську одежу і стали працювати медсестрами. Сама ж Олена, за рекомендацією Шептицького, стала секретаркою відомого лікаря та громадського діяча Мар’яна Панчишина. Він прислужився новій владі, був депутатом Верховної Ради СРСР та очільником відділу охорони здоров’я Львівської області. Під таким прикриттям Олена почувалася більш-менш захищеною, і продовжила свою діяльність.

Вона підтримувала зв’язки з ОУН. Коли ж розпочалися масові репресії оунівців, то єдиним порятунком для них залишалася втеча за кордон. Олена, яка сама відмовилася залишати Батьківщину, стала організаторкою нелегальних переправлянь українців за межі СРСР.

Влітку 1940 року вона допомагала переправити за кордон члена ОУН священника Ярослава Чемеринського. Для цього жінка налагодила зв’язок з однією зі співробітниць львівської поліклініки, яка пообіцяла за гроші дістати нові документи для чоловіка. Згодом священник із новими паперами вирушив у путь, але його заарештували. Пізніше з’ясувалося, що та жінка була радянською агенткою Лерман.

Невдовзі чекісти прийшли й за Оленою, влаштували трус і знайшли валізу з документами, рясою та револьвером, які належали Чемеринському. Вітер заґратували. Пів року тривало слідство:

“Тягали мене за волосся, били головою об мур, кулаками в лице. Згодом один енкаведист ухопив мене за руки, другий – за волосся, третій – за ніс і влили мені в уста сечі”, – так згадувала тортури Олена.

Кожної другої чи третьої ночі жінку тягнули на допити. Били залізними палицями, видирали волосся, ще й примовляли, що це тепер її причастя. 47 разів водили її на допити та під час кожного знущалися.

“Раз везли мене з тюрми на допит і питали, чи хочу я самостійної України. Сказала, що так. Тоді кинули в льох, де мене обскочили щурі. Потім знову взяли в кімнату до слідчого, скинули з мене сорочку й дротом пустили електричний струм по тілу”.

На допитах Олена визнала, що була членкинею ОУН. Вона розповіла про свою просвітницьку діяльність. Але чекістам було цього замало, раз вона оунівка, значить має неодмінно бути терористкою. Зрештою під тортурами вони вибили “щиросердне” зізнання. Вітер буцімто організувала підпільну терористичну групу, яка мала на меті ліквідацію високопосадовців. Енкаведистам, за викриття терористів – винагорода, їй, “терористці” – розстріл.

Смертний вирок був підписаний, але наближалися німці. Радянська влада поспіхом залишала західні землі, залишаючи криваві ріки. Людей вбивали сотнями, але з кожним днем виконати вирок було все важче. Зрештою, у протоколі начальник тюрми зазначив, що Вітер розстріляли, але під час метушні, німці вже бомбили Львів, оунівці врятували частину арештантів, серед яких була Олена.

За часів гітлерівської окупації України ігуменя Йосифа опікувалася сиротинцем у Львові. Ризикуючи власним життям, вона переховувала там від нацистів єврейських дітей, врятувавши їх у такий спосіб від загибелі. Для того, щоби відвести підозри від окупантів, дітей виховували у християнському дусі, навчаючи молитов і звичаїв.

Але невдовзі після повернення радянської влади спецслужби почали репресії проти діячів церкви. 12 жовтня 1945 року сестра Йосифа була заарештована. Вона визнала, що підтримувала зв’язок із Українською повстанською армією, яка боролася за Українську самостійну соборну державу. Вирок – 20 років таборів. Але після початку хрущовської відлиги та десталінізації звільнили її достроково – 29 березня 1956-го. Сестра Йосифа змогла оселитися на Тернопільщині, у невеличкому місті Скалат, де й пішла з життя 15 листопада 1988 року. Але ще за 12 років до того уряд Ізраїлю визнав її “Праведником народів світу” за порятунок єврейських дітей в роки Голокосту. Вона стала першою українкою, вшанованою цим почесним званням.