Ольга Драгоманова – саме так звали майбутню літераторку при народженні – з’явилася на світ 29 червня 1849 року у родині письменника і дрібного поміщика Петра Драгоманова. Батько був високоосвіченою людиною, знав іноземні мови, в домі завжди було багато книжок, журналів. Шістьма дітьми – Михайлом, Іваном, Варварою, Ольгою, Єленою, Олександром – опікувалася мати Єлизавета Іванівна Цяцька. Дітям змалку прищеплювали любов до української літератури. Олена Пчілка згадувала:
“Можна сказати, що українська течія оточала нас могутньо: се була українська пісня, казка, все те, що створила українська народна думка і чого держався тодішній народний побут. А пісень чули ми за дитячі літа стільки, що й не злічити! Усякі народні обрядності не минали нашого двору: колядування, посипання, запросини на весілля. Чи можна ж було нам не знати українського слова, коли воно було просто таки нашою рідною, притаманною стихією?”.
Початкову освіту дівчина здобувала вдома. У 9 років батько хотів відправити свою улюбленицю до Полтавського пансіону, але там не було місць. Потім Петро намагався влаштувати її до Смольного інституту – не склалося й там. Туди зараховували тільки доньок тих батьків, чий ранг був не нижче полковника або дійсного статського радника. У 1860-му батько помер. Здавалося, на освіті можна поставити хрест. Але старший брат Михайло відправив сестру до приватного київського пансіону шляхетних панянок. Тут дівчина здобула ґрунтовну освіту. Ольга закінчила пансіон у 1866 році.
У Києві Драгоманова познайомилася з палкими патріотами: Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Павлом Житецьким та багатьма іншими. Старший брат також познайомив сестру зі своїм другом Петром Косачем. Він був старший за Ольгу на 7 років. Між молодими людьми розгорілося кохання і 22 липня 1868-го вони побралися й виїхали до Новоград-Волинського. Там Косач обійняв посаду голови з’їзду мирових посередників. Струнка, сіроока, чорнява Ольга вразила місцеву шляхту.
18 липня 1869 року в Косачів народився син Михайло (у майбутньому український вчений-фізик, метеоролог, письменник та перекладач). За два роки на світ з’явилася донька, яку назвали Ларисою (Леся Українка). А потім жінка народила Олю (письменниця, літературознавиця, перекладачка, викладачка, бібліографиня), Оксану (музикантка, викладачка французької мови, перекладачка), Миколу (громадський діяч, інженер-агроном за фахом, голова земської управи) та Ізидору (мемуаристка, викладачка, перекладачка, діячка культури, почесна членкиня Союзу Українок Америки).
На Волині Ольга Косач займалася етнографією, збирала народний фольклор, колекціонувала зразки народних вишивок. У 1876-му вона видала працю “Український орнамент”, який здобув схвальні відгуки від українських та европейських знавців. Окрім того Ольга Петрівна адаптовувала українською твори Пушкіна, Лермонтова, Гоголя та інших. Саме тоді жінка взяла собі псевдонім Олена Пчілка. Він народився з того, що на Волині Ольгу називають Оленою, а чоловік, бачачи невтомну працю дружини, завжди говорив: “Вона як тая пчілка працює”. До всього, жінка дуже любила пасіку. І не тому, що бджоли приносять користь – їй просто подобалося спостерігати за комахами-трудівницями.
Подружжя Косачів виховувало своїх дітей самотужки. Їм не подобалося, що наявна система освіти була надто відірваною від народного коріння. Ольга Петрівна навчила їх мовам, музиці, історії, малюванню, відкрила чарівний світ літератури. Недарма ж діти з гордістю називали свою маму найрозумнішою та найталановитішою жінкою. Сама ж Пчілка неодноразово повторювала: “Діти – се наш дорогий скарб, се наша надія, се – молода Україна”.
“Олена Пчілка сама кохалася в українському фольклорі, і в родинному житті її родини все насичене ним. Це замилування в українському народному мистецтві (піснею, орнаментом, різними українськими народними виробами, звичаями та ін.) перейшло від матері й до родин її дітей”, – згадувала донька Ізидора.
Водночас Пчілка була однією з активісток, які брали участь у жіночому русі. У 1887 році разом із Наталією Кобринською (українська письменниця, яка стала зачинателькою українського фемінізму) видала жіночий альманах “Перший вінок”.
За два роки Ольга разом із дітьми перебралася до Луцька, туди перевели по роботі її чоловіка. Тут письменниця стала членкинею драматичного товариства. Ініціювала використання зібраних від спектаклів коштів для придбання української літератури у бібліотеки.
Наприкінці 1890-х років Косачі замешкали в Києві, де Пчілка стала завідувачкою літвідділу “Київського літературно-артистичного товариства”. Окрім цього, видавала та редагувала журнал “Рідний край”. У ньому чимало уваги приділялося історії, етнографії, народній творчості, питанням розвитку української мови та літератури, а також це був інформаційний вісник про суспільно-політичне і культурне життя.
Ольга Петрівна також читала лекції про видатних письменників, писала нариси. Серед її творчого доробку є спогади про Тараса Шевченка, Євгена Гребінку, Миколу Лисенка, Михайла Старицького, Бориса Грінченка та інших.
Ще у 1886-му вийшла у світ перша збірка поезій “Думки-мережанки”. Кращими ж творами авторки вважають:
- “Товаришки” (1887);
- “Світло добра і любови” (1888);
- “Солов’їний спів” (1889);
- “За правдою” (1889);
- “Півтора оселедця” (1908).
Олена Пчілка однією з перших внесла в українську літературу образ нової жінки – сміливої, героїчної, вольової, патріотичної. Із 1908-го письменниця започаткувала видання дитячого щомісячника “Молода Україна”, що був додатком до “Рідного краю”.
У творчому доробку письменниці не лише вірші, оповідання, байки, а й чимало етнографічних та фольклористичних опусів, зокрема “Українські колядки”, “Український народний орнамент”, “Українські народні легенди останнього часу”, “Українська гумористика”, “Почерки национальных типов в украинской народной словесности” тощо.
Олена Пчілка довела спроможність української мови до опанування найскладніших філософських і політичних тем – всупереч заявам росіян, які стверджували, що українська мова здатна лише на розкриття побутових і гумористичних тем
Пчілка виступала не за революційний, а за еволюційний шлях розвитку. За поглиблення просвіти та культури населення. Багато її творів присвячено тому, як українська інтелігенція, що на зламі століть опинилася на роздоріжжі, шукає сенсу життя і подальших шляхів боротьби за свободу.
Під час буремних революційних подій, що вирували в Україні, Пчілка жила в Гадячі. Письменниця створила дитячий любительський театр, для якого писала п’єси. У 1920-му, під час святкування дня народження Кобзаря у місцевій гімназії, Ольга Петрівна обвила погруддя Шевченка синьо-жовтим стягом. Комісар Крамаренко, який пильно стежив за “святкуванням”, злісно зірвав з бюсту прапор. Тоді Косач голосно вигукнула: “Ганьба Крамаренку”, цей заклик підтримали всі присутні в залі. За бунт проти більшовиків її кинули в холодну. Після в’язниці письменниця виїхала в Могилів-Подільський, де прожила до 1924 року, а потім аж до самої смерти мешкала в Києві.
Із 1925-го Ольга Петрівна працювала в етнографічній та літературно-історичній комісіях Всеукраїнської академії наук. У 1928-му за заслуги в розвитку української літератури, науки та культури її обрали членкинею-кореспонденткою ВУАН.
Коли розпочалися сталінські репресії проти інтелігенції, у двері до Ольги Петрівни також “постукали”. Це сталося восени 1929 року. Хвора жінка вже не мала сил навіть підвестися з ліжка. Кадебісти влаштували трус у квартирі, але нічого не знайшовши, наказали одягатися і йти за ними. У зв’язку з тим, що письменниця не могла без сторонньої допомоги пересуватися, її залишили вдома.
4 жовтня 1930 року Олена Пчілка відійшла у засвіти. Тиха й малолюдна процесія йшла за тлінками видатної діячки. Ніхто з колег не прийшов попрощатися, більшість була вже за ґратами, а ті що лишилися, боялися навіть носа показувати, щоб не скомпрометувати себе. Похована в Києві на Байковому кладовищі поруч з чоловіком, донькою і сином.
Дослідниця Оксана Забужко писала:
“Олена Пчілка втілювала в собі той маркантний для европейської історії XIX століття тип націєтворця <…> де їй не вдавалося скорити світ, вона завзято “творила собі новий” і порядкувала в ньому за власними правилами. У кожному разі, свою країну вона, що називається, здала нащадкам у цілком іншому вигляді, ніж прийняла”.
Петро Франко – трагічна доля талановитого сина Каменяра
Оксана Косач-Шимановська – “закордонна” сестра Лесі Українки
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
