Олена Кисілевська (уроджена Сіменович) – одна з найактивніших громадських діячок України XIX-XX століть. Вона відома і як письменниця, і як журналістка, і як політикиня, і як борчиня за жіночу емансипацію. Але в радянські часи влада зробила все можливе, щоб назавжди стерти її ім’я з народної пам’яті.

Олена Сіменович народилася 24 березня 1869 року в селі Фільварки на Тернопільщині (нині у складі міста Монастириська), про яке згадувала:

“В чому крилася краса Фільварків, що за моїх дитячих літ так глибоко запала мені в душу? Мабуть не помилюся, коли скажу, що головний їх чар і краса були в тому широко розлитому ставі, що відділював їх від міста. Став із малим острівцем, на якому росли берізки, кущі-лози, серед яких вили собі гнізда лебеді, а в траві дозрівали червоні пахучі сунички. Став, якого засівали широколисті, біло і жовто квітучі ненуфари, чаруючи своїм запахом. Моя рідна сторона, це застелені найкращими пахучими квітами луги, ліщинові калинові гаї роздзвонені солов’їними лункими співами. Це поля, що кланяються вам до колін золотистими пшеницями, срібними, зеленими, розгойданими на вітрі вівсами. Це ниви застелені, мов Великодні столи, білими, медом пахучими і бджолами, бренючами гречками. Тут річки повні риб, пливуть не поспішаючи, а тихо, повагом з маєстатом”.

Батько, Лев Сіменович, був священником Української греко-католицької церкви. Коли Олені виповнилося 15 – подалася до Станіслава (нині Івано-Франківськ) і вступила до Виділової школи (це вищий ступінь міських народних шкіл). Згодом дівчина долучилася до новоствореного “Товариства руських жінок”, очільницею якого була Наталія Кобринська, а також приєдналася до жіночого руху в Галичині. Цій справі Киселівська віддавалася сповна. У той період вона написала сотні статей, видавала збірки, всі як один пронизані жіночим питанням.

Рання смерть батька призвела до того, що дівчині довелося припинити навчання, повернутися додому та зайнятися самоосвітою. У 18 років вона вийшла заміж за Юліана Кисілевського та взяла його прізвище. У шлюбі народилися доньки Наталя і Ганна, син Володимир, який воював в Українських січових стрільцях і Українській Галицькій армії, пізніше став відомим істориком, журналістом і видавцем, професором Оттавського університету.

Під час Першої світової війни Олена Кисілевська займалася подвижницькою працею, рятуючи поранених українських вояків австро-угорської армії. Вона створила жіночий допомоговий комітет і була нагороджена срібним хрестом від імперського уряду.

У своїх художніх і публіцистичних творах Олена звертала увагу на необхідність повного зрівняння жінок у правах із чоловіками, надання жінкам права голосу на виборах і можливості бути обраними до органів державної влади, наполягала на вихованні жінок у патріотичному українському дусі.

Від кінця 1920-х років упродовж двох каденцій Олена Кисілевська була сенаторкою Польщі від Українського національно-демократичного об’єднання – провідної української політичної сили в Другій Речі Посполитій. Вона особисто об’їжджала міста й села на заході України, де створювала жіночі організації, товариства та кооперативи. Заснувала, а також редагувала двотижневий часопис “Жіноча доля”, згодом часописи “Жіноча воля” і “Світ молоді”, на шпальтах яких пропагувала ідею емансипації селянок та їхнього активного залучення до громадсько-політичного життя. Постійно закликала боротися з бідністю, зловживанням алкоголем, неписьменністю.

Однією з перших Олена Кисілевська винесла на міжнародний рівень інформацію про Голодомор-геноцид в Радянській Україні 1932-1933 років. Так, 15 вересня 1933 року разом із Міленою Рудницькою вона підписала звернення до жінок усього світу:

“Україна вмирає від голоду! Все це діється серед мовчання цивілізованого світу… Зробіть усе, що можете, щоб не дозволити червоним сатрапам безкарно знущатися над безборонними. Не дозволяйте людству брати на свою совість страшної відповідальності за небувалі злочини червоної диктатури в Україні!”.

Але світ залишався, здебільшого, глухим і байдужим до страшної трагедії української нації. Та й радянські можновладці, користуючись закритістю кордонів і дозованістю інформації, що виходила “назовні”, продовжували стверджувати, що ніякого Голодомору немає і Україна не потребує жодної допомоги.

1939 року з початком Другої світової війни Олена Кисілевська була змушена назавжди залишити Галичину, що була анексована Радянським Союзом. Вона виїхала на захід, до Німеччини, а після війни – до Канади. Там, попри поважний вік, продовжила активну громадську діяльність. Її обрали президенткою Світової федерації українських жіночих організацій. Писала спогади про своїх однодумців, борчинь за волю України та за емансипацію української жінки – Наталю Кобринську, Олену Телігу, Ольгу Басараб, Уляну Кравченко, Ольгу Кобилянську. Останні роки життя вона провела в Оттаві, де її син Володимир викладав історію і славістику в університеті та перебував на канадській державній службі.

Олена Кисілевська. Пам’ятна дошка в Коломиї. Фото: Тарас Возняк

Олена Кисілевська пішла з життя 29 березня 1956-го, їй було 87 років. Похована в Оттаві на католицькому цвинтарі Нотр-Дам, де також покояться тлінки ще одного видатного українця – Пилипа Коновала. В Україні ім’я Олени Кисілевської десятиліттями перебувало під тотальною забороною, і тільки зараз стає відомим громадськості.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram