Олексій Венеціанов, художник українського походження, став одним із перших митців, які відійшли від академічних канонів і традицій мистецтва, і стали писати повсякденне життя людей із їхніми побутовими клопотами та щоденною працею. Він довгі роки навчав молодих художників, а школа в його маєтку й учні-послідовники стали називатися “венеціанівською школою”.

Олексій народився 18 лютого 1780 року. Батько – грецький купець Фармакі-Венеціано, мати – українка. Ще його прадід разом із дружиною в 1730-роках приїхав до містечка Ніжин Чернігівської губернії. Вже тут вони отримали прізвисько Венеціано, яке пізніше перетворилося на прізвище Веніціанови. Коли батьки Олексія переїхали до Москви, їх позбавили дворянського звання й записали до купецького прошарку. Змалечку хлопчина любив малювати. Його наставником був художник-самоук, ім’я якого невідоме. Найпершою роботою Олексія став портрет мами.

Спочатку хлопчик навчався в Московському пансіоні, по закінченню якого пішов служити в креслярське управління. Невдовзі його перевели до Санкт-Петербурга, де він обійняв посаду помічника землеміра. Водночас не полишав пензля, багато писав, здебільшого це були портрети.

У 1807 році Венеціанов став до праці в Канцелярії Дмитра Трошінського. Маючи тепер більше вільного часу, Олексій став частим гостем Ермітажу. Міг годинами роздивлятися полотна, копіював їх чи робив начерки. Тут же потоваришував із іншим видатним українським художником Володимиром Боровиковським і невдовзі став його учнем.

У 1808 році Олексій вирішив видавати “Журнал карикатур на 1808 рік в особах”, це мав бути перший гумористичний лист, але до читачів він так і не потрапив. Хтось показав карикатури імператору Олександру I, і той наказав весь тираж вилучили та спалили, а Венеціанов ще довго виплачував позику.

Тоді Олексій працював то одному департаменті, то в іншому, та мріяв тільки про одне – отримати звання художника. Взявши найкращу свою картину “Автопортрет”, пішов до Академії мистецтв і представив її на суд майстрам. Робота раді сподобалася, і вони дали Венеціанову ступінь “призначеного в академіки”, а також завдання написати портрет. Художник на полотні зобразив професора Головачевского з учнями, і йому присвоїли звання академіка. Вже за рік Олексій став відомим художником, писав картини на замовлення.

У 1815 році Венеціанов одружився з Марфою Азарьєвою. У шлюбі народилися двоє донечок. У 1818-му написав цикл портретів державних діячів і подарував їх імператриці Єлизаветі Олексіївні. Вона ж у відповідь віддячила золотою табакеркою.

Весною 1819 року пішов у відставку і переїхав в маєток Сафонково. Тут художник зображував повсякденне життя селян і сільські пейзажі. Люди для його портретів не вбиралися і не позували – вони займалися своїми справами, повсякденною працею. Венеціанов писав селянок за роботою, матерів із дітьми, дівчат за ворожінням тощо.

Картину “Тік” Венеціанов писав у звичайному сараї, де молотили хліб. Та освітлення було замало, тому художник звелів випиляти стіну будівлі. У 1824-му картину презентували імператору. Невдовзі вона прикрасила Ермітаж. Інші картини побутового жанру були виставлені в Академії мистецтв. Глядачів захоплювала їхня реалістичність, тонкощі в передачі світла, новизна підходу та свіжість сюжетів.

Гроші, які Венеціанов отримував від продажу картин, пішли на створення своєрідної школи. Перші учні з’явилися в 1824 році, яких наставник одразу привчав писати з натури. Лише погана погода заганяла їх до майстерні, увесь інший час вони проводили на вулиці. Серед його вихованців часто зустрічалися кріпаки. Сам же художник ніколи нікого не ділив за походженням. Навпаки, якщо бачив справжній талант у селянина тут же вмовляв поміщиків дати вільну або власним коштом викупляв його. Та не завжди це йому вдавалося. Григорій Сорока був одним із найкращих учнів, Олексій намагався вмовити поміщика віддати йому кріпака, та той затявся – і крапка. Сорока, дізнавшись про відмову, вкоротив собі віку.

Іноді Венеціанов звертався по допомогу до Товариства заохочення художників або організовував збір коштів в Петербурзі. Однак в Академії мистецтв до його педагогічної діяльності ставилися досить прохолодно. Професорам, вихованим на античних традиціях і високих сюжетах, натуралізм був чужий.

У 1831 році від холери померла дружина художника. Венеціанов, забравши доньок подався в Петербург. Багато працював, зокрема писав на замовлення портрети й ікони, брав участь в оформленні храмів.

У 1837-му Іван Сошенко, український маляр, познайомив Венеціанова із Тарасом Шевченком, пізніше Олексій потоваришував із Карлом Брюлловим. Він особисто клопотався про звільнення поета з кріпацтва. Шевченко змалював образ Венеціанова у повісті “Художник”.

Та життя в Петербурзі не подобалося Венеціанову й, зрештою, він повернувся в маєток, де продовжив писати та навчати учнів.

Восени 1847 року він працював над образами для церкви Калязинського Троїцького монастиря. 16 грудня виїхав зі свого маєтку у Твер, де закінчував розпис храму. Несподівано коні понесли. Венеціанов схопив повід, щоби вгамувати коней, але його зап’ясток заплутався в них, а сам він випав із воза. Кілька кілометрів його тіло билося об придорожні камені. Коли сусідські селяни знайшли художника, він був уже мертвий. Йому було 67 років. Похований на сільському кладовищі у Тверській області. Нині село називається Венеціанове.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram