Олександра Єфименко – професор-самоук

30 квітня 1848 року народилася Олександра Єфименко – український історик, перша жінка – доктор наук в Російській імперії.

Олександра Яківна Ставровська народилася в селі Варзуга на Кольському півострові, неподалік узбережжя Білого моря, у багатодітній родині. Батько перебував на державній службі в чині колезького асесора, що давав право на особисте дворянство (без можливості успадкування дітьми). Родина жила дуже скромно.

У 15-річному віці Олександра Єфименко закінчила жіночу гімназію в Архангельську, що дало змогу працювати домашньою вчителькою. Згодом вона познайомилася з Петром Єфименком – українським істориком і етнографом, який перебував на засланні через участь у Харківському таємному товаристві. 1870 року Олександра і Петро побралися. Під впливом чоловіка Олександра Єфименко стала ґрунтовно займатися етнографією та історією. Перші її праці були присвячені традиційній культурі корінних народів Архангельської губернії. Паралельно дослідниця писала оповідання для дітей.

Наприкінці 1870-х родина Єфименків переїхала до України – спочатку до Чернігова, потім до Харкова. Саме в столиці Слобожанщини Олександра Єфименко реалізувала себе як дослідниця історії України. Вона активно співпрацювала з історико-філологічним товариством при Харківському університеті та часописом “Киевская старина”, підтримувала дружні стосунки з такими видатними вченими, як історик Дмитро Багалій і мовознавець Олександр Потебня. Своїм “заочним науковим керівником” вважала славетного київського професора Володимира Антоновича, під впливом прочитаних праць якого створила чимало власних досліджень з історії України XVII–XIX століть.

Педагог Софія Русова у праці “Наші визначні жінки” так охарактеризувала Олександру Єфименко, яку добре знала особисто: “Вона була така вчена, така певна себе, так завжди заглиблена в книжках, в науку. Що то за ясний розум у цієї жінки і як він виявляється у всіх деталях її особистого життя. Це була вчена жінка, але цілком самоук, яка сама взяла з сирих наукових матеріялів певні знання й освітлювала їх своєю ясною думкою… Сама по походженню росіянка, вона вся віддалася потребам українського народу і своїм талановитим пером вияснила в російській пресі несправедливе становище його щодо національних прав”.

Справді, Олександра Єфименко на сторінках різних видань неодноразово зверталася до російського уряду з вимогою скасувати Валуєвський циркуляр і Емський акт, запровадити в школах навчання українською мовою. 1903 року вона виступала із доповіддю на відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. 1906 року в Санкт-Петербурзі побачила світ головна праця її життя – “Історія українського народу”, яка охоплювала події від найдавніших часів і була розрахована на широкий читацький загал.

Олександра Єфименко відома також як діячка жіночого руху. Вона виступала за зрівняння жінок у правах із чоловіками, заснувала “Товариство трудящих жінок”, співпрацювала зі Всеросійською лігою рівноправ’я жінок. Протягом десяти років викладала історію на Бестужевських вищих жіночих курсах у Петербурзі, де стала професором. 1910 року Харківський університет за ініціативою Дмитра Багалія присудив Олександрі Яківні науковий ступінь почесного доктора історії. Вона стала першою жінкою в Російській імперії, яка отримала таке визнання. І це за часів, коли представниці прекрасної статі були змушені виїжджати за кордон для отримання університетської освіти, бо не мали на це права в Російській імперії.

Діти Олександри і Петра Єфименків також були відомими людьми. Донька Тетяна зажила слави як поетеса “срібної доби” та авторка оповідань для дітей. Син Петро став видатним археологом і етнографом, дослідником доби палеоліту і слов’янських старожитностей.

Життя Олександри Єфименко трагічно обірвалося за часів революції. 18 грудня 1918 року вона разом із донькою Тетяною загинула внаслідок розбійного нападу на хутір Любочка (нині село Верхня Писарівка Вовчанського району Харківської області). Як писала Софія Русова: “Прийшла якась чужинецька банда й убила і стареньку вчену письменницю, і молоду поетесу. Тоді ніяке людське життя не мало жодної вартості”. Злочинців так і не знайшли…

Фото: Губернаторський палац – перша будівля Харьківського університету

29 квітня 1918: три події одного дня