Олександр Вишнівський належав до когорти українських офіцерів, які самовіддано служили Україні ще сто років тому й не шкодували свого життя в боротьбі за її незалежність і соборність. Успішне командування 1-м Синьожупанним полком Армії УНР принесло йому довічну славу серед усіх, кому не байдужа вільна Українська держава.

Олександр Йосипович Вишнівський народився рівно 130 років тому, 12 серпня 1890-го, в селі Заливне Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині – Запорізького району Запорізької області). Як пізніше він сам згадував, шлях до усвідомлення себе українцем не був простим:

“Віками московською окупацією приспаний український народ, за малим винятком, являв собою етнографічну масу, що вже не знала “хто вони і чиїх батьків діти”. Я не був винятком. Моя національна свідомість не сягала дальше приналежності до “малоросів”, які із великоросами й білорусами, згідно з тим, як нас учили московські історики, творили одну цілість. Бувши в російській старшинській школі, я довідався, що крім “малороса” я був іще “хохлом”.

Олександр змалку обрав військову кар’єру. Закінчив Чугуївське військове училище, яке було справжньою “кузнею кадрів” для майбутніх збройних сил відродженої України. На початку Першої світової війни служив підпоручником, командиром 9-ї роти 169-го піхотного Новотрокського полку 43-ї піхотної дивізії 2-го армійського корпусу 2-ї армії Північно-Західного фронту. Проте довго воювати йому не довелося. 8 вересня 1914 року полк потрапив у німецьке оточення в районі Мазурських озер у Польщі й майже весь загинув. Вишнівський, поранений і контужений, потрапив у полон, де провів понад три роки.

У серпні 1916-го, перебуваючи у таборі для військовополонених у Баварії, Олександр вирішив тікати до нейтральної Швейцарії, щоб звідти повернутися до російського війська.

“Вирвавшись на волю, о 2-й годині вночі, я мандрував ночами, вдень переховувався в лісі, у збіжжі, там, де воно ще залишалося на полі, або навіть у картоплях. На 15-й день я дійшов до м. Ульму і тут сталася катастрофа. Бажаючи обійти велике місто, я звернув на бічну дорогу, що, як виявилося, провадила до одного з фортів навколо Ульма. Таким чином, темної ночі я підійшов до самої брами форту й зупинився на крик вартового вояки “Гальт!”.

Далі – знову табір військовополонених. Там Вишнівський почав читати “Вісник Союзу визволення України” – організації політичних емігрантів із підросійської України, яка діяла в Австро-Угорщині та Німеччині.

“Чим більше я читав “Вісник”, тим більше ніби якась полуда спадала з моїх очей, мого мізку й всієї моєї істоти і я почав бачити те, чого не розумів і відчувати, чого не відчував. Нарешті для мене стало цілком ясно, що я не якийсь там “малорос” чи “хахол”, менший брат “великороса-москаля”, а українець, нащадок народу, що мав свою державу, військо, культуру, мову і т. д., народу, підступно уярмленого Москвою, і що моє попереднє молоде життя, з російським патріотизмом і “Боже, царя храні”, було несвідомим яничарством”.

На початку 1918 року Олександр Вишнівський зголосився до Синьожупанної дивізії, яку німці формували з полонених українців. Після укладення Брестського миру та визнання незалежної УНР, Німеччина відправила це військове з’єднання в Україну. Проте вже наприкінці квітня синьожупанники були роззброєні під час підготовки гетьманського перевороту – німецьке командування побоювалося, що вони могли підтримати Центральну Раду, що могло призвести до масштабного кровопролиття під час захоплення влади прихильниками Павла Скоропадського. Однак Вишнівський знайшов вихід, продовживши службу в лавах 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави.

Після перемоги антигетьманського повстання та відновлення УНР, Директорія вирішила відновити й формацію синьожупанників. Олександр став помічником командира, а невдовзі й командиром 1-го Синьожупанного полку, який брав участь у боях із більшовиками на Лівобережжі, під Києвом, на Житомирщині та Поділлі. Особливо відзначився в запеклих боях за вузлову залізничну станцію Вапнярка на Вінниччині в липні-серпні 1919 року, коли українським військам вдалося спочатку відбити станцію, а потім витримати низку шалених контрударів червоноармійців. 15 серпня Олександр дістав тяжке кульове поранення в ногу, після чого кілька місяців провів у шпиталі.

Взимку 1919-1920 років Вишнівський взяв участь у Першому Зимовому поході Армії УНР, а навесні-влітку 1920-го – у спільній українсько-польській кампанії проти більшовиків. 10 липня отримав поранення в правицю, після чого вона назавжди втратила працездатність, і Вишнівський вже не зміг повернутися на фронт.

Решта життя промайнула у вимушеній еміграції. У міжвоєнний період Олександр Вишнівський жив у Польщі, під час Другої світової виїхав до Німеччини, а після війни – до США. Писав і публікував спогади про визвольну боротьбу українців 1917-1921 років. Ці праці стали незамінними джерелами для сучасних істориків. Вже за океаном уряд УНР в екзилі підвищив його до рангу генерал-поручника Армії УНР, що відповідає сучасному військовому званню генерал-лейтенанта.

Олександр Вишнівський пішов із життя 12 жовтня 1975 року в місті Детройт, штат Мічиган, США. Нині на його честь названо вулицю у Запоріжжі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram