Походження роду Шульгиних, багато представників якого залишили яскравий слід в історії України, донині є предметом дискусій істориків. За основною версією, походив він від полтавського козака на прізвисько Шульга. На початку XIX століття представники роду під зросійщеним прізвищем “Шульгин” оселилися в Києві. У другій половині століття активним учасником українського руху був Яків Шульгин – член “Старої громади” та Наукового товариства імені Шевченка, історик і співробітник часопису “Київська старовина”.

11 серпня 1889 року в родинному маєтку Софине (нині село Лубенського району Полтавської області) народився Олександр Шульгин – старшин син Якова та його дружини Любові Устимович, чий рід був споріднений із багатьма козацько-старшинськими династіями Лівобережжя.

Дитячі роки Сашка промайнули в Софиному та Єлисаветграді (Кропивницькому), де він мав можливість ближче познайомитися з українською культурою, відвідувати вистави театру корифеїв. 1899 року хлопець вступив до елітної 1-ї київської чоловічої гімназії на Бібіковському бульварі (нині бульвар Тараса Шевченка), де його однокласником був у майбутньому видатний поет Микола Зеров. Після гімназії Олександр поїхав до Санкт-Петербурга, де вступив на природничий факультет місцевого університету. Проте не зміг зрадити своєму покликанню та перевівся на історико-філологічний факультет, де займався дослідженням Великої французької революції кінця XVIII століття. Обізнаність в европейській історії та володіння іноземними мовами неабияк прислужилося Шульгину вже за кілька років, коли він керував зовнішньою політикою відродженої Української держави.

У передреволюційну добу Петербург був одним із центрів українського руху, оскільки тут російська влада ставилася до нього поблажливіше, ніж у самій Україні. Шульгин був провідником петербурзького відділення Товариства українських поступовців – основної політичної організації українців того часу, що згодом трансформувалася в Українську партію соціалістів-федералістів, яку недаремно вважали найбільш інтелігентською та однією з найпоміркованіших серед українських політичних партій.

Коли вибухнула революція 1917 року, Олександр повернувся до Києва, де виникла Українська Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським. Тут містився центр відродження української державності. Шульгина обрали членом УЦР, а вже в липні він став генеральним секретарем міжнаціональних справ замість Сергія Єфремова – тобто, другим міністром закордонних справ у новітній історії України.

Молодій Українській Народній Республіці конче необхідно було заручитися підтримкою закордону, а надто в умовах Першої світової війни та початку більшовицької збройної агресії. Шульгин встановив контакти з французькою, британською, румунською місіями в Україні, навіть вів переговори з аташе посольства Японії у Петрограді. Він був переконаним прихильником Антанти, вважаючи (як потім виявилося, цілком слушно), що саме цей військово-політичний блок виграє світову війну, а тому Україні необхідно спертися на його підтримку. Проте історичні обставини не дали змоги це зробити. Реальну допомогу проти більшовиків, які вдерлися в Україну, могли надати лише Центральні держави – насамперед, Німеччина й Австро-Угорщина. Антанта була занадто далеко, її підтримка залишалася мізерною. Укладення Брестського миру з Центральними державами зумовило відставку Шульгина з міністерської посади. У ті ж дні Олександра спіткала родинна трагедія: у бою під Крутами загинув молодший брат Володимир.

За Гетьманату Павла Скоропадського Шульгин – член ради міністерства закордонних справ і посол Української Держави в Болгарії, де одним із головних його завдань було повернення додому українських військовополонених. За Директорії відновленої УНР Шульгин – учасник української делегації Версальської мирної конференції, намагався досягти дипломатичного визнання України державами Антанти, але вони зробили ставку на користь Польщі та російського Білого руху. Про труднощі, з якими довелося зіткнутися на міжнародному рівні, Олександр писав:

“Коли ми в 1919 році з’явилися в Парижі перед міжнародним форумом, чужі люди ставили під сумнів існування української нації. Треба було пробивати мур байдужості, ігнорації, ворожнечі. І все ж мені разом з моїми співробітниками пощастило невсипущою працею навколо Ліги Націй до певної міри пробити шлях, поставити українське питання на порядок денний міжнародної політики. Кожен крок вимагав напруження всіх наших сил. Мінімум наслідків досягався максимумом зусиль”.

Від 1920 року й до кінця життя Шульгину довелося жити за межами Батьківщини, переважно у Франції. Протягом тривалого часу він був міністром закордонних справ УНР в екзилі, очолював уряд, редагував тижневик “Тризуб”. Займався науковою працею, підготувавши низку досліджень з історії української дипломатії різних періодів і публікуючи їх французькою мовою для ознайомлення якнайширших кіл із українським питанням. Помер Олександр Шульгин 4 березня 1960 року в Парижі, похований у Сарселі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram