16 жовтня 1918 року народився український поет і прозаїк, громадський діяч та перекладач Олександр Миколайович Підсуха. Він увійшов у літературу одночасно з такими митцями, як Олесь Гончар, Григір Тютюнник і Платон Воронько, і хоча серед зірок першої величини не значився, проте здобув славу чесного й наполегливого трудівника пера. Утім його внесок у літературну скарбницю вельми відчутний, особливо коли йдеться про соціальний і політичний аспект.

Дитинство майбутнього поета минало в селі Ніжиловичі, що на Київщині. Батько рано помер, тому родині прийшлося скрутно. Початкову освіту здобув у звичайній семирічці, потім вступив до Київського лінгвістичного інституту на робітничий факультет, в ті часи це був загальноосвітній навчальний заклад для підготовки робітників і селян до вступу у виші. За два роки Олександра зарахували до Харківського педагогічного інституту іноземних мов, який він закінчив у 1939-му з відзнакою.

Талановитого випускника запросили на роботу до Донецького індустріального інституту, де Підсуха викладав англійську мову. Тут поет вперше надрукував свій вірш “Етюд”.

Із початком німецько-радянської війни Олександра мобілізували до армії. Спочатку він був у саперному підрозділі, потім – автоматником. Згодом став кореспондентом дивізійної газети, що дозволило продовжити працю на літературній ниві.

По закінченню війни в 1946-му Підсуха став викладачем англійської мови в Київському педагогічному інституті імені Максима Горького (нині Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова).

За два роки вийшла друком його перша збірка “Солдати миру”. Відтоді одна за одною виходили книжки: “Слово про наших друзів”, “Материн заповіт”, “Літа і думи”, “Краплини”, “Іду на клич” тощо. Усього понад 30 книжок, які перекладалися російською, білоруською, молдавською, казахською, польською, англійською та іншими мовами світу.

Об землю вдарю я журбою
І сум в єдину мить розвію.
Прийду я, зранений війною,
Не зранивши своєї мрії.
О люба! Радосте поета,
Який пройшов огні і води,
Що й під вогнем із кулемета
Не забував твоєї вроди.
Війна нас трохи огрубила,
Та ніжність першу, світанкову
Несу незайманою, мила,
Через ліси, через діброву.
Позаду верстви від Полтави,
Орошені чужою кров’ю,
Попереду – нові заграви,
Бої в моєму Придніпров’ї.
Попереду – ще грому, грому!
І шлях до тебе, шлях додому.

У період з 1950 до 1960-го Олександр Підсуха розкрився як драматург, з-під його пера вийшли твори в прозі “Віч-на-віч”, “Невигадані історії”. Та найпомітнішою роботою став роман у віршах “Поліська трилогія”. Події розгортаються у період війни 1941-1945 років. Автор про свою роботу говорив:

“Це – роман про народ, про мир і війну. Про батьків і синів. Про дружбу і любов. Про щасливих і нещасних… Я йшов за правдою”.

Письменник задумав написати об’ємний твір ще за довго до його створення. У 1943-му, коли Олександр разом із дивізією увійшли до одного із сіл на Кіровоградщині, то старенька бабця, у якої солдати зупинилися на ніч, розповіла поетові історію з життя розстріляного фашистами куркуля, який не дочекавшись обіцяних земельних наділів, виступив проти німців. Цю розповідь Підсуха записав до блокноту. Після війни ще десь почув схожу історію, й так поступово, в голові автора почала вимальовуватися картина, яка обростала новими персонажами й трагічними подіями війни.

“Саме епізод з куркулем потягнув за собою все інше: обставини місця і дії, всі перипетії – від побутових до соціальних, життя наших батьків і дороги моїх ровесників. Все це постало в такій історичній конкретності, що… почав ліпитися сюжет”, – написав автор у статті “Шлях до “Поліської трилогії”.

Шість років знадобилося авторові для створення роману. Спочатку Олександр писав окремі частини-поеми –”Веселки над Поліссям”, “Украдений мир”, “Загули бори”, які й виходили спочатку окремо. Лише поставивши крапку в осатанній частині, Підсуха об’єднав усі поеми й вийшла довгоочікувана трилогія.

Із 1953-го поет працював редактором журналу “Дніпро”. Тут не зайвим буде зауважити, що Підсуха доклав чимало зусиль, щоб надрукувати твори Олександра Довженка, заборонене ім’я якого викликало страх у всіх, хто був дотичний до геніального кіномитця. Та Підсуха не злякався й надрукував кіноповість “Земля”, а згодом – уривок “Зачарована Десна”. Щоб отримати дозвіл на публікації цих праць, редактор обійшов чимало кабінетів високопосадовців і таки домігся свого.

У 1962 році Олександра Миколайовича відрядили як стипендіата ЮНЕСКО до Канади. Потім до США та Франції. У цій подорожі поет написав цикл поезій “Канадський зошит”, який згодом ліг в основу збірки “Материн заповіт”.

Як давно, як давно
У розлуці минають години.
Чужино, чужино,
Не заміниш мені України.
І садки, і хати –
Все кохане і рідне до болю.
Ти прости, ти прости
За розлуку, мій краю, з тобою.
Не розвіять жалю,
Не розрадити тугу безкраю.
Я ловлю, я ловлю
Кожну вістку з далекого краю.
Освіти, освіти
Мою душу, повиту журбою.
Ти прости, ти прости
За розлуку, мій краю, з тобою.
Як давно, як давно
У розлуці минають години.
Чужино, чужино,
Не заміниш мені України.

По поверненню на Батьківщину поет продовжував писати. Із 1973 до 1979 був очільником Товариства культурних зв’язків із українцями за кордоном.

Його односельці згадували, що Олександр часто приїздив до рідного села, відвідував школу й брав участь у літературних вечорах. Читав старшокласникам лекції, особливо любив розповідати про товаришів по слову – Тичину, Рильського й Сосюру. Ці спогади поет уклав у книжку “З відстані літ” 1982 року.

Серце поета зупинилося 21 жовтня 1990 року. Похований на Байковому цвинтарі. На будинку, де мешкав поет (Михайла Коцюбинського, 2) встановлено меморіальну дошку.

Для своїх нащадків Олександр Миколайович залишив у спадок чимало віршів, які пронизані любов’ю до України, майже всюди в його творах присутній образ Батьківщини. Про красу солов’їної мови поет написав:

Ой яка чудова українська мова
Де береться все це, звідкіля і як
Є в ній ліс-лісок-лісочок, пуща, гай, діброва,
Вір, дерелісок, чорноліс. Є іще байрак.
І така ж розкішна і гнучка, як мрія.
Можна “звідкіля” і “звідки”, можна і “звідкіль”.
Є у ній хурделиця, віхола, завія,
Завірюха, хуртовина, хуга, заметіль.
Та не в тому справа, що така багата
Помагало слово нам у боротьбі.
Кликало на битву проти супостата,
То звучало сміхом на полях плаката,
І за все це, мово, дякуєм тобі.
Скрізь одне жадання, і мета, і ясність.
Живемо, працюємо, як одна сім’я,
І краса новітня окриля сучасність.
Цю красу звеличує мова і моя.
Нас далеке чути, нас далеко видно.
Дмуть вітри історії в наші паруси.
Розвивайся й далі, мово наша рідна,
І про нас нащадкам вістку донеси.

Софія Тобілевич – дружина і подруга геніального драматурга

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram