Олександр Олесь (справжнє прізвище Кандиба) увійшов в українську літературу, як видатний поет і драматург. Він залишив нащадкам чимало своїх праць – поезія, драматичні повісті, публіцистика, переклади світових класиків. Автор інтимно-особистісних та громадянських мотивів, один з найкращих продовжувачів справи корифеїв української літератури.

Олександр народився 5 грудня 1878 року в містечку Білопілля на Слобожанщині. Дід по батькові – чумак, мати була з кріпаків. Тато все життя працював в Астрахані в рибному промислі. Початкову освіту Сашко здобував у місцевій школі, хоча читати його навчили ще з чотирьох років. “Науки не любив і школу згадую як катівню”, – так писав поет. Першого вірша склав у 9 років, а в 11 – читав напам’ять Шевченкового “Кобзаря”. Та смерть батька (втопився на тих же промислах) затьмарила безтурботне дитинство. Мати зосталася з трьома дітьми, та виростила їх, незважаючи на труднощі життя, у великій любові.

Наступним навчальним закладом стало Харківське землеробське училище. Там хлопець вивчав англійську, польську, болгарську, сербську. Тоді ж і почав редагувати журнал “Комета” та друкувати в ньому свої вірші (російською). Заприязнившись із Петром Радченком, який був свідомим українцем і писав свої твори рідною мовою, Олександр і собі почав усвідомлювати чарівність і багатогранність солов’їної. Як зазначав поет, саме Петро “кинув на мене перші лучі національної свідомості”.

По закінченню училища Кандиба став вільним слухачем агрономічного факультету Київського політехнічного інституту. Та, не маючи змоги оплатити навчання, кинув інститут. Трохи попрацювавши на вільних хлібах, вирішив продовжити навчання та вступив до Харківського ветеринарного інституту, водночас влаштувавшись у земство статистом.

Яка краса: відродження країни!
Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,
Мовчали десь святі під попелом руїни,
І журно дзвін старий по мертвому гудів.
Коли відкільсь взялася міць шалена,
Як буря, все живе схопила, пройняла, –
І ось, –дивись, в руках замаяли знамена,
І гімн побід співа невільна сторона.

У 1903-му Олександр поїхав на святкування відкриття пам’ятника Котляревському, і ця поїздка стала визначальною в житті поета. Там він познайомився з Іваном Липою (батько письменника Юрія Липи), який і переконав Кандибу стати виключно українським письменником. Окрім того, пізнався з Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою, які справили глибоке враження на Олександра.

Загалом творчість Олеся можна можна розділити на два періоди: перший – 1907-1918 – український, та другий – 1919-1944 – еміграція.

У 1905 році в альманасі “Багаття” вперше були надруковані твори Олександра. Відтоді письменник поринув із головою в літературну працю. За 11 років видав шість книг. Олександра Єфименко високо оцінила твори автора. У 1907-му вийшла збірка поезій “З журбою радість обнялась” під іменем Олександр Олесь. Його вірші настільки сподобалися читачам, що вони з нетерпінням чекали нових видань.

За два роки народилася ще одна збірка “Будь мечем моїм”, але цензура заборонила друкувати твори під такою назвою, тому випустили її у світ під назвою “Поезії. Кн. ІІ”. У 1911-му вийшла ще одна збірка “Книжка третя”.

Подорожуючи Гуцульщиною, поет надихнувся побаченим. Особливо вразило Олеся національне вбрання гуцулів, які спускалися з гір на храмове свято:

“Неначе квітки, що ростуть на горах, ожили і сходять до Черемошу, щоб напитися студеної води. Зачервоніло незабаром усе біля церкви <…>, наче розцвів нагло квітник або хто розкидав червоне, як мак, багаття <…>Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини, що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси”.

За рік Олександр відвідав Італію, свої враження від країни перелив у низку морських поезій.

Поет із радістю вітав повалення російського царату та початок Української національно-демократичної революції. Ще за два роки до того в “Юнацькій пісні”, яку присвятив своєму синові Олегу (в майбутньому – відомому поету й археологу, який творив під псевдонімом Ольжич), Олександр Олесь пророкував розпад Російської імперії та підйом українців на визвольну боротьбу.

У 1917-му вийшла нова збірка, в якій поет оспівував перші кроки відстоювання національної незалежності. Але після поразки революції, коли молоду українську державу душили більшовики, а з середини роздирали суперечності, Олександр, гірко розчарувавшись, залишив рідний край.

Це поспішне рішення стало трагедію всього життя поета. Туга за Батьківщиною, тяжка доля емігранта виливалася в нові твори. Олесь, не бажаючи бути повністю відірваним від України, пильно стежить за її долею, а також за літературним життям. Коли Тичина почав писати на замовлення партії, то одразу ж написав вірша “І ти продався їм, Тичино…”

І ти продався їм, Тичино,
І ти пішов до москаля?
О бідна мати, Україно,
В журбі головонька твоя.
В кривавім морі по коліна
Стоїть без сорому в очах
Поет, колишній наш Тичина,
І прославляє смерть і жах.
Прилюдно б’є катам поклони,
Катів виспівує в піснях.
А з-під землі ідуть прокльони
Борців, розп’ятих на хрестах.
Іудо, ти шляхетний жиде,
Пішов, повісивсь в самоті.
Павло Тичина… цей не піде –
Він сам розіпне на хресті.

Жив Олександр Олесь то в Будапешті, то у Відні, Берліні, Празі. Свою тугу відводив у праці. У той період звертається до тем сивої минувшини, аж до часів Руси, коли міжусобні війни княжої доби занапастили її долю. Можливо, це нагадувало поетові про криваві події Української революції. Ця збірка мала назву “Минуле України в піснях”, яка вийшла у Львові в 1930-му.

Поета-емігранта жахали звістки про Голодомор 1932–1933 років в Україні, репресії проти української інтелігенції, про розправу над його приятелем – письменником Антоном Крушельницьким та його синами Іваном і Тарасом. Їхня трагічна доля спонукала написати в січні 1935-го драму “Земля обітована”.

Пам’ятна дошка Олександру Олесю, Харківська область. Фото: Libmaryna/CC BY-SA 4.0

Останні роки життя Олеся були тяжкими. Нацисти окупували Чехію, угорці втопили в крові незалежність Карпатської України, спалахнула Друга світова війна. Його син Олег Ольжич присвятив себе участі в українському Русі Опору. Восени 1941 року він приїхав до окупованого нацистами Києва, сподіваючись взяти участь у відродженні української державності. Але гітлерівці почали арешти українських підпільників. Зрештою був заарештований і Ольжич, у червні 1944-го його закатували в концтаборі Заксенгаузен. А 22 липня того ж року Олександр Олесь помер у Празі, отримавши звістку про загибель сина. Поховали його на Ольшанському цвинтарі. Лише в січні 2017-го тлінки Олександра Олеся вдалося повернути на Батьківщину. Він знайшов вічний спочинок на Лук’янівському кладовищі Києва.

Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для волі!..
Шуми, Україно, як рідні ліси,
Як вітер в широкому полі.
До суду тебе не скують ланцюги,
І руки не скрутять ворожі:
Стоять твої вірні сини навкруги
З шаблями в руках на сторожі.
Стоять, присягають тобі на шаблях
І жити і вмерти з тобою,
І прапори рідні в кривавих боях
Ніколи не вкрити ганьбою!

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram