Олександр Никифорчак. Приборкання настирливої

Олександр Никифорчак. Приборкання настирливої

Зрозуміти це, звісно, можна. А от як витримати? Вона всюдисуща, вона скрізь. Яку би сферу нашого життя не візьми: і в громадському транспорті, і на стінах. Інколи здається, що на телебаченні її більше, ніж законних хазяїв – фільмів та передач. Ми дивимось, здавалось би, суцільну рекламну паузу з прикрими (на погляд зацікавлених) перервами на кіно та шоу, короткими (вже на нашу думку). Вона таки дратує!

Реклама. Вас вона “дістала”? Мене – точно!

Її роль зрозуміла, значення теж. І що без неї, як не прикро, не обійтись. Але, інколи, мені здається, що вона переграла саму себе. Видається, що цією надмірністю вона досягає протилежного задуманому результату. Надто вже настирлива…

Але рекламники теж люди, теж хочуть їсти. Тому постає питання: а чи можна зробити так, щоб реклама, навіть попри бажання, була затребувана? В цій ситуації мені згадується анекдот про те, як змусити кота їсти гірчицю…

Був випадок (навіть багаторічний), коли люди охоче поширювали рекламу. І це не заслуга самих рекламників, так розпорядилась економіка.

Був у Великобританії такий парадоксальний період, коли в уряду було бажання, ба – не лише бажання – нагальна потреба, надрукувати трохи грошей, в яких була катастрофічна нестача при грошовому обігу. Та, як би не дивно це звучало, банально не було з чого. Це був час, рубіж XVIII-XIX століть, мірилом та еквівалентом грошової вартості були дорогоцінні метали, про це згадувалось тут:

Олександр Никифорчак. Педантизм сторічної витримки

Потреба була, а от змоги не було. Попри бурхливий розвиток гірничої справи, виробництва міді саме її й не було в державній скарбниці. Мідь була у приватних власників.

І вихід було знайдено. Було прийнято закон, за яким кожен охочий міг карбувати власні монети, які мали всі права офіційних, були обов’язковими для використання в платежах і розрахунках. От скільки мав міді (чи точніше скільки хотів) – стільки й міг карбувати монет. Адже, повторюсь, вартість грошей і становила саме мідь, сам матеріал монет.

Ці замінники монет звались токенами. І що потрібно додати – затія блискуче виправдалась, грошовий обіг отримав такі потрібні засоби для обігу, власники міді ще й неждано стали багатшими. Крім того – токени проявили себе ще в багатьох, дуже неочікуваних та неймовірних амплуа. Та про це якось згодом – тема дуже цікава, але нашу розповідь робити занадто громіздкою теж не варто.

Токени в ½ пенні Норвіча з ткачем за роботою та книготорговця Лакінгтона, 1790-ті роки

А тим, що вирішило благоприємний хід подій, “зіграло на результат” ініціативи – було саме рішення передати все в приватні руки. До речі – у нас перед очима численні справи, коли приватники досягали успіху там, де громіздкі державні корпорації були безсилі. І приватники розгулялись. На токенах зображали символи та сценки зі свого ремесла, “креативні” як би зараз сказали заклики до купівлі чи просто візиту до крамнички чи майстерні. Подивіться, будь ласка, лише на ілюстративні фото – кожна монета то справжній витвір мистецтва!

Токени в ½ пенні з портретом герцога Ланкастерського та міста Сіслейн “Три опори Конституції, 1790-ті роки

Була навіть “соціальна” та “політична” реклама, як би ми її назвали тепер. Це і “передвиборчий” токен спадкоємця престолу герцога Ланкастерського, це і заклик єднатись навколо Конституції королю, дворянству та народу. На фото, будь ласка, зверніть увагу.

І такий підхід до реклами дійсно спрацював, навіть попри бажання ідеї та спонукання купити чи завітати куди цієї реклами ширились та розносились поміж людьми. На противагу нинішній рекламі.

Вважаю – непогана ідея й у наш час. Тим паче я ще не про весь потенціал ролей токенів розказав, проблеми ми маємо схожі, хоч і розділені прірвою років. Розповім. Незабаром.

(Колаж та фото автора, всі монети – із власної колекції)