Олександр Никифорчак. Гарбузовий вузол

Олександр Никифорчак. Гарбузовий вузол

Вам сподобалось шукати незвичне та дивне в звичних речах? Тоді, під музичний акомпанемент, продовжуємо знайомитись зі знайомими незнайомцями (чи то з незнайомими знайомцями), втім, що так, що інак – суті не міняє.

Як вже було з борщем, деревами-символами, взагалі з багатьма звичними з дитинства речами, вони часто приховують (чи то ми шукати не бажаємо) багато дивного та незвичайного. До того ж, буває, що те, яке ми вважали споконвічним, насправді – досить недавнє наше надбання.

Олександр Никифорчак. Сакура, гривня та каркаде

Як от відомий з дитинства герой віршика, головний шукач своїх родичів на городі. Гарбуз.
“Ой, чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові?”
Всі чи ні, а от про самого гарбуза ми сьогодні й побесідуємо.

Але при згадці про гарбуз мені настійливо приходить в голову згадка про широковідомий міф, давньогрецький, де Александр Македонський мечем розрубує вузол, який ніхто розв’язати не міг. Простенько і зі смаком. З гарбузом та вузлом, що він понав’язував, думаю теж так треба вчинити. Ні, не ліаноподібними своїми пагонами, а самою своєю назвою та, головне, походженням. Бо інакше, мабуть, не вийде.

Чи спробуємо без меча розібратись?

Слово “гарбуз” має перське походження, означає “ослячий огірок”, але саме гарбузом татари звали диню (“теж перською”, саме “диня”) і в давнину, саме з розвитком торгових зносин з ними під цією назвою в наші краї XII-XIV століття потрапив (може перекладачі були не дуже, скажемо так) кавун. Як вузлик вийшов? Спробую знову: наш гарбуз отримав назву від кавуна, який звали динею. Все ще більше заплуталось…

І це не вся плутанина. Для прикладу, поляки гарбуз звуть динею, татари так і продовжують кавун звати гарбузом, а от турки гарбуз зовуть “кабак”, як і багато українців. У моїй місцевості найчастіше на кавуни кажуть “гарбузи”, а кабаки – то і є кабаки.

Ще трохи про назву. Якщо вважаєте, що “тиква” то російська назва того ж гарбуза, то помиляєтесь, там “тыква”. А тиква – то давня (забута наразі) назва іншого родича городнього господаря (гарбуз традиційно є символом чоловіка та хазяїна) гарбуза, лагенарії, чи ще “пляшкового гарбуза”. Тиквою звали і посуд, виготовлений з висушених плодів цієї рослини, що були дуже принагідні в минулому. Тут виникає питання: хто кого навчив виготовляти калебаси (так звуть посуд та пляшки з лагенарії в Південній Америці) – давні українці індіанців чи навпаки? Жарт, звісно, хоча хто знає – що ховає пітьма віків?

Питання походження та історичної батьківщини гарбуза ще “вузлуватіше”. Більшість вчених вважають нею Центральну та Південну Америку, де знайдено археологічні пам’ятки, пов’язані з гарбузом, віком у 5 тисяч років. Іспанські конкістадори, а пізніше англійські колоністи познайомились з цією культурою в індіанців (вона була однією з трьох сестер – головних городніх овочів аборигенів Америки, монета на фото, присвячена їм) і вивезли XVI століття до Європи, де вона набула широкого поширення. Потрібне уточнення: йдеться про різні сорти (в Україні, наприклад, поширені великоплідний, мускатний та звичайний сорти), татари та інші східні купці привозили в давнину нам інші. Повторю: вузол гарбуз заплів нічогенький!

Говорячи про поширення Європою XVII вже століття (а в Україні в культуру ввійшов лише на початку XIX, як тоді бути з гарбузом на сватанні для прихильника-невдахи?), потрібно перенестись для повноти картини в античність. А там – несподіванка, цей овоч був добре відомим і широковживаним у Давній Греції та Римі, згадано гарбуз і в Біблії.

І з історичною батьківщиною гарбуза не все просто. І вирощують його в Америках здавна, і конкістадори в Європу привезли звідтіль. Але! Видатний вчений, академік АН СРСР та Української РСР Микола Вавілов у 1926 році здійснив епохальну подорож, в якій він шукав саме осередки походження культурних рослин. І поміж іншого знайшов регіон, де росли дикі предки нашого окультуреного гарбуза. Це була Північна Африка. Гарбуз в Африці теж відомий здавна, але великого значення не має.

Тут вже знову напрошується карколомна теорія про відкриття (з попутним завезенням гарбуза) Америки африканцями в сиву давнину. Але один дослід розставив все по місцях: гарбуз 220 днів мандрував волею вітрів та морських хвиль з Африки до берегів Америки. Морська вода не зашкодила, насіння успішно проросло. Так, імовірно, й потрапив предок гарбуза до індіанців, а там так сподобався, що вважається місцевим мешканцем, хоч, як бачимо, Америка – не є таки його історичною батьківщиною попри усталене переконання в цьому.

Про звичаї, якщо вже почав, додам ще. Піднесення гарбуза осоружному женихові в основі своїй образливого значення не мало, згодом набуло. Мали на увазі (та й не часто таке траплялось, свати заздалегідь розвідували “розклад” та на неприємності “не наривались”) потребу набратись сил та здоров’я слабкому тілом “претенденту” для важкої селянської праці, адже гарбуз – багатюща скарбниця біологічно-активних речовин, про його корисність можна трактати писати.

Розповідати про гарбуз та не згадати про Хелловін – ніби не в тренді. Та я цієї теми торкнусь злегка. І свято не традиційне для України, і писано про це й без мене вдосталь. Лише ось: походження його кельтське (тому й вибір музичного фону сьогодні не випадковий, кельтська ж музичка ніби, хоч і ельфи намальовані), від давнього міфу про Джека, що й диявола двічі обманув, але й до раю не потрапив, вимушений тепер вічно шукати свій шлях, підсвічуючи жариною в ліхтарі з гарбуза вирізаному, алегорія грішника та чистилища. А от первісно ліхтар вирізали з буряка чи ріпи.

Жарт про давніх українців та індіанців в певній мірі не зовсім і жарт. Спільного, не лише в вирощуванні гарбузів, є багато. Як от ті вже згадані “три сестри” – головні городні культури індіанців, вони й у нас мають неабияке значення. Дивовиж, до речі, теж. Та про це – котрогось наступного разу.

(Колаж та фото автора, всі монети – із власної колекції)