Олександр Іванович Маринеско народився 15 січня 1913 року в Одесі. Батько був румуном за національністю та мав прізвище Маринеску. Мати – Тетяна Коваль – була українкою, уродженкою Херсонської губернії. Сам Олександр у документах записував себе українцем, та й румунське прізвище він “українізував”, змінивши в ньому останню літеру з “у” на “о”.

Змалечку життя Олександра було пов’язане з морем. Закінчивши шість класів трудової школи, він пішов до Одеського морехідного технікуму. Неодноразово здійснював плавання на цивільних пароплавах як матрос і помічник капітана судна. Від 1933 року служив у військовому флоті на Балтиці. Напередодні початку Другої світової війни, маючи звання старшого лейтенанта, прийняв командування над підводним човном М-96. Це був невеликий бойовий корабель водотоннажністю всього лише трохи більше 200 тонн, з екіпажем 18 осіб, озброєний двома торпедами.

Кар’єра Олександра Маринеско на флоті розвивалася досить повільно. На заваді був його непростий характер. Командування недолюблювало офіцера тому не квапилося просувати його службовою драбиною. Сам Маринеско прагнув воєнних подвигів, але нагоди ніяк не випадало. Тривале перебування на суші в Ленінграді наклало свій відбиток – Олександра неодноразово помічали в нетверезому стані, за організацією азартних ігор.

Тільки в серпні 1942 року субмарина під командуванням Маринеско вперше застосувала зброю в бойовому поході – атакувала німецький конвой, але випущена торпеда пройшла повз ціль. На зворотньому шляху підводний човен помилково атакували свої ж катери, і врятувався лише за щасливим збігом обставин.

Попри все, командування позитивно оцінило результати походу (деякий час вважалося, що підводникам вдалося потопити великий німецький транспорт). Маринеско був нагороджений орденом Леніна, отримав звання капітана 3-го рангу, а в квітні 1943-го став командиром підводного човна С-13. Це вже значно потужніший корабель – у чотири рази більший від М-96, з екіпажем 42 особи, озброєний 12 торпедами.

У жовтні 1944 року в бойовому поході на С-13 Маринеско атакував німецький риболовний траулер “Зіґфрід”, але не зміг завдати йому серйозної шкоди. А напередодні Нового року він на два дні самовільно залишив підводний човен, влаштувавши пиятику у фінському порту Турку. За час відсутності командира підлеглі йому підводники серйозно посварилися з місцевим населенням. Унаслідок, командування Балтійського флоту хотіло віддати Маринеско під військовий трибунал, але надало можливість “виправити провину” в новому бойовому поході. Обставини склалися в такий спосіб, що саме цей похід перетворив його з нікому не відомого офіцера-підводника на знаменитість.

Ввечері 30 січня 1945 року підводний човен С-13 у Балтійському морі неподалік узбережжя Польщі виявив велику ціль. То був корабель німецького військово-морського флоту “Вільгельм Густлофф” – колишній круїзний лайнер, який займався евакуацією з Данцига (нині Ґданськ, Польща). На борту перебували близько 1 500 військових і 9 000 цивільних осіб. У корабель випустили три торпеди зі 100% влучанням, відтак він пішов на дно. Загинули, за різними даними, від 5 до 9 тисяч людей.

Ця морська катастрофа стала однією з найбільших за кількістю жертв у світовій історії, а “Вільгельм Густлофф” – найбільшим кораблем, знищеним радянськими підводниками в Другій світовій війні. Згодом радянська пропаганда назвала дії човна С-13 під командуванням Маринеско “атакою сторіччя”. Хоча, наприклад, 29 листопада 1944-го американський підводний човен “Арчерфіш” у Тихому океані потопив японський авіаносець “Сінано”, який за розмірами приблизно втричі перевищував “Вільгельма Густлоффа”.

Всупереч поширеному міту, Гітлер не називав Маринеско своїм особистим ворогом і не оголошував жалобу в Німеччині за загиблими на борту “Густлоффа”.

10 лютого 1945-го неподалік Данцига С-13 потопила німецький санітарний транспорт “Штойбен”, на борту якого перебували понад 3 тисячі військовослужбовців і близько 900 цивільних. Корабель був озброєний гарматами й зенітними кулеметами, тому не міг вважатися шпитальним. Врятуватися вдалося тільки 659 особам.

Після повернення з походу Олександра Маринеско представили до звання Героя Радянського Союзу, але командування, враховуючи попередні провини офіцера, понизило статус нагороди до ордена Червоного Прапора. Вже у вересні 1945-го Маринеско “за недбале ставлення до службових обов’язків, систематичне пияцтво і аморальну поведінку” усунули з посади, понизили до звання старшого лейтенанта, а в листопаді взагалі звільнили в запас.

Решту життя Олександр Маринеско провів, здебільшого, в Ленінграді. Деякий час працював заступником директора місцевого НДЦ переливання крові, але в 1949-му був засуджений до трьох років за крадіжку торф’яних брикетів, привласнення собі інститутського ліжка вартістю 543 карбованці та три прогули без поважних причин. Відбував покарання в Приморському й Хабаровському краї. Був звільнений достроково, згодом домігся зняття судимості, скасування вироку і припинення справи через відсутність складу злочину. Виявилося, зокрема, що він не викрадав, а лише роздав співробітникам списані торф’яні брикети.

Могила Олександра Маринеска

Останні роки життя Олександра Маринеско пройшли у злиднях. Він хворів на рак через постійне тютюнопаління. Помер 25 листопада 1963-го, йому було лише 50 років. І тільки 5 травня 1990-го президент СРСР Михайло Горбачов підписав Указ про посмертне присвоєння Маринеско звання Героя Радянського Союзу. В Одесі на честь підводника назвали морське училище й узвіз, де йому встановили пам’ятник.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram