Олександр Гнатович Лотоцький належав до тих діячів, які все своє свідоме життя присвятили Україні – її науці, культурі, державній розбудові й церковній справі. Вони знаходили в собі сили займатися цим попри всі перешкоди – політичні, матеріяльні, родинні тощо. Але природна скромність, а також систематичне викреслення таких імен із нашої історії за радянських часів призвели до того, що про Олександра Лотоцького широкий загал не знає і досі.

Олександр з’явився на світ рівно 150 років тому – 21 березня 1870-го, у селі Бронниця (нині Могилів-Подільського району Вінницької області, що на кордоні з Молдовою). Батько був сільським священником, який походив із давнього шляхетського роду. Мати, Єлизавета Дложевська, також походила з подільської священницької родини, закінчила приватний польський пансіон.

У дитинстві Олександр здобув гарну домашню освіту, рано навчився читати. У дев’ять років його віддали до Шаргородської духовної школи (бурси), а потім до аналогічного закладу в повітовому місті Тульчин. Освіта там була тотально зросійщена, тож хлопцеві доводилося розширювати світогляд за допомогою самоосвіти у вільний час. Він рано познайомився з творами Івана Нечуя-Левицького і Тараса Шевченка: “Кобзар” зробив на мене враження найсильніше за все, що я взагалі коли читав”.

Далі були духовні семінарії у Кам’янці-Подільському, Тифлісі (Тбілісі) та Київська духовна академія. Перші спроби наукових досліджень Олександр проводив під керівництвом авторитетних вчених – Володимира Антоновича й Михайла Грушевського. Він отримав ступінь кандидата богослов’я, але рада академії вирішила не допускати його до педагогічної діяльності, як “неблагонадійного українофіла”. Тому довелося влаштуватися на роботу до Київської палати державного контролю та освоювати нову для себе царину – економіку й фінанси. Займався він і популяризацією українського слова. Зокрема, вдалося видати збірку творів українських поетів “Вік”, яка містила життєписи та портрети авторів.

1896 року Олександр Лотоцький одружився з Німфодорою Мефодіївною Руденко. Шлюб виявився міцним, своє кохання вони пронесли крізь усе життя. У подружжя було двоє дітей – донька Оксана (1897-1950), в подальшому дружина українського дипломата Яна Токаржевського-Карашевича, і син Борис (1904-1980-ті).

Від 1900 до 1917 років Лотоцький мешкав і працював у Петербурзі. Він зробив успішну кар’єру в державному контролі, ставши заступником генерал-контролера. 1911 року йому доручили написати комплексне дослідження до 100-річчя заснування державного контролю. Свої зв’язки, напрацьовані в столиці Російської імперії, він використовував для того, щоб обходити цензурні перепони для публікації творів Тараса Шевченка, Івана Нечуя-Левицького, Бориса Грінченка, Агатангела Кримського й інших авторів. Підготував доповідну записку, результатом якої було скасування антиукраїнського Емського акта в 1905 році. Сприяв появі друком українськомовного Євангелія. Очолював український клуб “Громада”, увійшов до складу Товариства українських поступовців (ТУП). Не полишав і своєї літературно-публіцистичної діяльності, виступаючи з оглядами як новинок, так і класики українського красного письменства, статтями з історії церкви, упорядкувавши хрестоматію дитячої української літератури “Вінок”.

Особливо активним і плідним періодом діяльності Олександра Лотоцького стали роки Української революції. Уже у квітні 1917-го він відвідав Всеукраїнський національний конгрес, а в травні був призначений Тимчасовим урядом губерніальним комісаром Буковини та Покуття. Оскільки внаслідок бойових дій літа-осені 1917-го російські війська втратили захід України, Лотоцький виїхав до Києва, де почав працювати в уряді Української Народної Республіки як державний контролер, а потім в уряді Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського – як міністр віросповідань. Основні зусилля він спрямував на досягнення автокефалії Української православної церкви. Ця робота не стала марною, адже 1 січня 1919 року Директорія УНР ухвалила закон про основи автокефалії православної церкви в Україні. Одразу після цього Олександра Лотоцького відправили послом Української Народної Республіки до Константинополя (Стамбула), але його роботі суттєво перешкоджав вакантний статус патріаршого престолу. 1920 року Лотоцький був змушений перебратися до Відня на становищі емігранта.

У 1920-х Лотоцький працював доцентом Українського вільного університету в Празі. У цей період він не тільки продовжував студії з історії церкви, але й писав про проблеми політичного життя. Зокрема, йому належать такі слова:

“Московська вдача напрочуд тверда і послідовна щодо своїх кріпацьких націоналістичних тенденцій. Москва сльозам, тим паче словам, не вірить. Її не зрушиш нічим, крім самого факту, що доведе твою силу, твою перемогу. Од Романова до Леніна панує одна лінія чи чорного, чи червоного, але однаково зоологічного великоруського націоналізму”.

1930 року Олександр Лотоцький із родиною переїхав до Варшави, де заснував і очолив Український науковий інститут, паралельно викладаючи у Варшавському університеті. Написав спогади “Сторінки минулого”, двотомну фундаментальну працю “Автокефалія” (рукопис третього тому втрачено), книгу “Українські джерела церковного права”.

Олександр Лотоцький став свідком початку Другої світової війни та боїв за Варшаву між польськими й німецькими військами. Під час цих подій від обстрілу загорівся дах його будинку. Рятуючи свій архів, переносячи книги та рукописи до льоху, він застудився. Хвороба переросла у запалення легенів, і 22 жовтня 1939 року вчений пішов із життя. Поховали його на варшавському православному цвинтарі на вулиці Вольській, а згодом син Борис переніс тлінки батьків на український цвинтар Святого Андрія у Саут-Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі, США). Архів Лотоцьких нині частково збережений у фондах Центрального державного історичного архіву України й Інституті української археографії в Києві.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram