Олександр Лазаревський – невтомний дослідник української старовини

Олександр Лазаревський – один із найвизначніших українських істориків XIX століття. Близький знайомий Тараса Шевченка, його біограф. Утім, за історичним фахом він офіційно майже ніколи не працював, залишаючись державним службовцем. І попри свою завантаженість знаходив час для ґрунтовних досліджень, підготовки монографій, статей, документальних збірок. Сьогодні фахівцям відомо понад 500 опублікованих праць Лазаревського.

Козацько-старшинський рід Лазаревських знаний ще із XVII століття. Щоправда, тоді його представники мали прізвище Лазоренко. Вони були приписані до Ніжинського полку, Конотопської сотні. Наприкінці XVII століття Степан Лазоренко змінив прізвище на Лазаревський. Його онук Матвій був затверджений у дворянстві, служив у судах і дійшов до цивільного чину 9-го класу титулярного радника. Написав спогади про Чернігівщину “Памяти мои”, вперше опубліковані тільки 1893 року. Був одружений з Опанасією Лащинською – правнучкою сотника Леонтія Лащинського. Від цього шлюбу 20 червня 1834 року в селі Гирявка (нині Конотопського району Сумської області) народився Олександр Лазаревський.

Освіту Олександр здобув у повітовому училищі в Конотопі та 2-й Санкт-Петербурзькій чоловічій гімназії. Далі навчався на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету. Уже тоді він багато публікувався в наукових часописах. У рік закінчення університету – 1858-му – підготував комплексне видання “Указатель источников для изучения Малороссийского края”. Там містився перелік 550 публікацій, які стосувалися українознавчої проблематики та побачили світ за два з половиною століття – від початку XVII.

Саме тоді молодий Олександр Лазаревський познайомився з Тарасом Шевченком, який повернувся із заслання до Санкт-Петербурга. Протягом певного часу Кобзар мешкав на квартирі старшого брата Олександра – Михайла Лазаревського. Періодично там відбувалися обіди з бесідами на теми культурного та громадського життя. Ось як про це згадував Олександр:

“Повертався зі служби [старший] брат, і одразу ж виймалася з буфета горілка; наливалися дві чарки, одна для господаря, а друга для Тараса Григоровича. Ми з [молодшим] братом “столувалися” без горілки, що давало привід Тарасові Григоровичу, випиваючи чарку, зауважувати: “Хто п’є, той кривиться, а кому не дають, той дивиться”, – і при цьому кидати лукавий погляд на тих, хто дивився. Іноді Тарас Григорович при цьому зглянеться на цих останніх і, звертаючись до господаря, скаже: “Слухай, Михайле, нехай уже й хлопці вип’ють по чарочці”. Частенько Тарас Григорович приходив на обід з аркушиком паперу в руці; це були які-небудь нові його вірші, написані на звороті пробного його ж офорту. От цей аркушик він і віддавав звичайно одному з “хлопців” для переписування, лишаючи їм за працю свій автограф”.

Навесні 1861 року Олександр Лазаревський супроводжував тіло Тараса Шевеченка для поховання в Україні. Він збирав матеріяли про Кобзаря, опублікував і власні спогади про спілкування з ним та про його останній день життя.

Майже до кінця життя Лазаревський служив у цивільних губернських установах і судах Чернігівщини, Полтавщини, Київщини. Дослужився до чину дійсного статського радника, що відповідало армійському чину генерал-майора. Водночас, був одним із найактивніших членів Історичного товариства Нестора-літописця й одним зі співзасновників і найплідніших авторів часопису “Київська старовина” – провідного наукового видання, навколо якого гуртувалася українська інтелігенція.

У центрі уваги Лазаревського-історика перебувала доба козаччини, з якої походило коріння його роду. Він мав намір описати всі козацькі полки Лівобережжя, і цей проєкт був реалізований під назвою “Опис Старої Малоросії”. Інший гігантський задум – генеалогічні студії – знайшов вияв у серії робіт “Люди Старої Малоросії”. Лазаревський одним із перших дослідив історію родів Апостолів, Ґалаґанів, Гоголів, Капністів, Кочубеїв, Лизогубів, Мазеп. Також він багато публікував історичних джерел, щоб зробити їх доступними для якнайширших кіл громадськості. Став одним із засновників цілої низки спеціальних історичних дисциплін у межах історії України – історіографії, бібліографії, дипломатики, сфрагістики.

Майже весь вільний час Лазаревський присвячував читанню, намагався не пропустити жодних новинок історичного цеху – тому на шпальтах газет і часописів регулярно з’являлися його рецензії на нові монографії, збірки та статті.

Олександр Лазаревський пішов із життя 13 квітня 1902 року в Києві. Поховали його в рідному селі Гирявка, де розташовувався родинний маєток, будівлі якого Лазаревські віддали під безкоштовну школу для дітей селян. Величезний архів історика, де містяться багато унікальних документів козацьких часів, зберігається в Інституті рукопису НБУВ імені Володимира Вернадського. 17 грудня 2019 року на вулиці Володимирській, 15 відкрили меморіальну дошку Олександру Матвійовичу.

Володимир Вернадський: Потрібно розрізняти – руське, українське…