УПЦ (МП): Ми не “Московська церква”… А яка?

Олександр Коваленко. УПЦ (МП): Ми не "Московська церква"... А яка?

“А яка?”, – хочемо спитати ми…

4 вересня 1943 року Сталін викликав до себе у Кремль митрополита Сергія, тодішнього голову “обновленцев” (“служителів культу” які 1927 року визнали радянську владу) та його подільників – митрополитів Алексія і Миколая. Там і тоді Сталін створив РПЦ (МП). Раніше такої організації ніколи не існувало. Звідси походить термін “сергіянство”, як феномен підпорядкування церкви таємній поліції, правлячій партії та тоталітарній державі.

Справжнім керівником РПЦ (МП) Сталін призначив полковника Народного Комісаріату Державної Безпеки (НКГБ) Георгія Карпіна – Голову Ради у справах РПЦ (МП). Таким чином РПЦ (МП) від самого початку свого створення була одним із підрозділів структури державної безпеки СССР. Завданням цієї спецслужби було виявлення священників та прихожан, що співробітничали з нацистами в парафіях відкритих на окупованій території (а інших тоді і не було) та протидія антирадянській діяльності “клерикалів” і “буржуазних націоналістів” всіх націй та народів, що їх захопив СССР у ході Другої світової війни. У такій іпостасі, як підрозділ КГБ, РПЦ (МП) проіснувала до кінця СССР, поки “пєрєстройка” не відкрила архіви “передового загону партії” і не оприлюднила той факт, що все керівництво РПЦ (МП) було співробітниками КГБ.

Не співробітники були знищені ще до створення РПЦ (МП): 27 жовтня 1943 року тоді вже Патріарх Московський Сергій направив своєму керівнику – полковнику Карпіну клопотання про амністію 25 архієреїв, яких він “хотів привернути до церковної роботі”. Але на той час із списку в живих залишився лише єпископ Миколай (Могилевський)… Всі інші були вже розстріляні.

Ліквідували Патріарха Сергія досить швидко, 15 травня 1944 року методом “крововилива у мозок”.

Сьогодні єпископат, що здійснює своє служіння на території Київської митрополії згадується на офіційному порталі Московської Патріархії як “Єпископат Російської Православної Церкви Московського Патріархату”.

Російська Православна Церква Московського Патріархату зареєстрована в якості юридичної особи в Російській Федерації. У реєстраційних документах РПЦ (МП) прямо зазначено: “Канонічні підрозділи РПЦ, котрі знаходяться на території інших держав можуть бути зареєстровані в якості юридичних осіб згідно з існуючим в них законодавством”.

У реєстраційних документах УПЦ (МП) в Україні вказано: “Українська Православна Церква в своєму житті та діяльності керується Томосом Патріарха Московського і всієї Русі 1990 року а також статутом УПЦ, який затверджується її Предстоятелем і схвалюється Патріархом Московським і всія Русі”.

І це при тому, що пентархія (система главенства у християнській Церкві п’яти патріархів Рима, Константинополя, Александрії, Антіохії, Єрусалима) не визнає підпорядкування Київської митрополії Патріарху Московському і закликає РПЦ (МП) дотримуватися своєї канонічної території “у тому вигляді, як вони визначені священними канонами та Томосами про заснування цих Церков”. Під час заснування Московської Патріархії Київська метрополія, як відомо, була частиною Константинопольської Патріархії, а не Московської.

Прихожани УПЦ на запитання “у яку ж Церкву ви ходите?” із гордістю відповідають: “у канонічну” або “в Московський Патріархат”. Поняття “Українська Церква” в свідомості цієї частини православних українців асоціюється із Українською Православною Церквою Київського Патріархпту УПЦ (КП) та розколом.

У храмах “канонічних підрозділів РПЦ” в Україні, під час війни з Російською Федерацією, ведеться відверта антидержавна діяльність:

• державна українська символіка розглядається як демонічні символи, натомість толеруються імперські та радянські;
• Свята Трійця трактується як триєдність Росії, України та Білорусії:
• пропагуються ідеї “русскага міра”.

Останні тенденції “канонічної” пропаганди сягають вершин “нацистського законодавства” України, “фашистської хунти” при владі, “язичницьких гонінь на християн” демонами. І все це відверто, відкрито з натхненням на проповідях, у храмах та молитовних зібраннях. Все це у повній мірі відповідає риториці російської пропаганди військового часу. А як відомо ніде так не кажуть неправди як на війні…

Якщо Верховна Рада України не в стані прийняти закони які б обмежували цю антиукраїнську ворожу пропаганду під час війни, то може дійсно – статус АТО вичерпав себе? Може воєнний стан варто прийняти не лише на території безпосереднього дотику з ворогом?