Олександр Якович Кониський – український перекладач, письменник, видавець, лексикограф, педагог, громадський діяч. Він один із найпалкіших поборників української школи, творець національної публіцистики та періодики на теренах Галичини. Він зумів відродити часопис “Правда”, на шпальтах якого розвивав та удосконалював українську публіцистичну мову й поборював штучне москвофільське “язичіє”, закликав українських журналістів Наддніпрянщини й Наддністрянщини писати українською мовою за єдиним зразком.

Олександр народився 18 серпня 1836 року в селі Переходівка (нині Ніжинський район, Чернігівська область). Кониські – стародавній рід із чотирьохсотрічною історією. Дитинство Сашка минало в Ніжині. Місто хоч і не було великим, проте це був справжній осередок просвітництва Чернігівщини та північної Полтавщини, перлиною якого вважався ліцей Безбородька (нині Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя). Освіту хлопець здобув у Ніжинському дворянському училищі та Чернігівській гімназії.

Починаючи з 1854 року, Олександр служив у Кримінальній палаті в Полтаві. Згодом, склавши екстерном іспити на кандидата права, розпочав адвокатську практику. Ще з 1858-го, 22-річний Кониський почав друкуватися в “Чернігівському Листку” та розгорнув чималу громадську діяльність. Зокрема в Полтаві Олександр організував роботу недільних шкіл, самотужки писав для них підручники (“Українські прописи”, 1862, “Арифметика, або щотниця”, 1863, “Граматка або перша читанка задля початку вчення”, 1882). У пресі раз по раз з’являлися його статті на церковну тематику. Як член київської Громади (організація української інтелігенції у Києві, яка займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю, діяла з 1859 до 1876, була заборонена Емським указом), Кониський клопотався про запровадження у школах української мови. Його перу також належить підручник про закони, що були вкрай необхідні для селян, однак цензура заборонила його друкувати.

Звісно, що така діяльність не могла не привернути увагу царської поліції. У 1863-му Кониського вислали до Вологди, звинувативши в “малоросійській пропаганді”. У 1865 році за станом здоров’я отримав дозвіл виїхати за кордон на лікування. За рік Олександр повернувся в Україну, й оселився в Катеринославі (нині Дніпро) під пильним оком поліційного відділу. У 1871-му під час одного з регулярних обшуків, жандарми вилучили й знищили роман “Не даруй золотом і не бий молотом”.

У 1873 році з Кониського зняли нагляд, і він отримав змогу оселитися в Києві. Працював у газеті “Кіевскій Телеграфъ”, окрім того став одним із засновників Літературного товариства імені Тараса Шевченка у Львові, згодом ініціював його перетворення в Наукове Товариство імені Шевченка.

На початку 1880-х Олександра Яковича обрали гласним (депутатом) Київської міської думи. Тоді ж він захопився проблемами звичаєвого права (система санкціонованих державою правових звичаїв, які є джерелом права в певній місцевості або для певної етнічної чи соціальної групи). Кониський написав пару статей присвячених цьому питанню, зокрема “Мировий суд та народні звичаї” у яких розкрив проблематику нехтування суддями звичаєвого права, та “Листи з Південно-Західного краю”.

Кониський активно пропагував ідею єдності та соборності українського народу, розділеного між двома імперіями. Ще з молодих років тісно підтримував зв’язки з місцевими українськими діячами. Протягом тривалого часу публіцист підтримував матеріяльно український народовецький літературно-науковий журнал “Правда”, який мав величезне значення в становленні та формуванні української національної свідомості.

У середовищі Старої Громади Кониський опинився в ізоляції через свої рішучі антиросійські погляди. Він був проти компромісів та половинчастих заходів, нещадно критикував галицьких москвофілів, не підтримував і політику “нової ери” на досягнення українсько-польсько-австрійського компромісу в Галичині. Лотоцький писав:

“Особа Кониського мала в собі такі специфічні риси, що відбивали од нього людей, на початку до нього прихильних, і приводили до ігнорації його особи і його праці. Се була людина, що не знала компромісів у національній справі, і кожне розходження з ним у тій справі, яку він справді брав завше засадничо, було для нього підставою для розходження особистого. Так він рвав з людьми найближчими. І були моменти, коли залишався він майже одиноким”

Рішучість Кониського постійно створювала йому ворогів й опонентів. 1888 року він не побоявся виступити з відкритим листом до міністра внутрішніх справ Російської імперії графа Дмитра Толстого, вимагаючи скасувати обмеження щодо української мови. В останні роки життя Кониський писав етнографу Митрофану Дикареву: “Віра моя в нашу ідею, в певність її, і надія, що прийде, що не може не прийти і наш ясний день, – день волі і добробуту, – не марніє, не меншає”.

У 1897-му Олександр Якович сприяв створенню Всеукраїнської спільної організації та громадсько-політичної спілки, яка б об’єднала всіх національно-свідомих українців. Кониський заснував для цієї організації видавництво “Вік” – яке за п’ятнадцятирічне існування опублікувало понад сотню книжок українською мовою.

Олександр Якович першим у двох томах написав ґрунтовну біографію Тараса Шевченка, яка є актуальною і нині. На цей період припало й створення своєрідного гімну “Молитва за Україну”, яку Микола Лисенко поклав на музику.

Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости.
Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки-щедроти
Ти на люд наш зверни.
Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу,
Щастя дай, Боже, народу
І многая, многая літа.

12 грудня 1900 року поборник українства Олександр Кониський відійшов у засвіти. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Починаючи з 1920-х років, творчість Кониського була під забороною, у СРСР його називали не інакше як “націоналістом”. Лише з 1980-х розпочалася повільна реабілітація імені Олександра Яковича.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram