19 жовтня 1918 року народився Олександр Аркадійович Галич – поет, сценарист, драматург українсько-єврейського походження. Фільми за його сценаріями користувалися неабиякою популярністю, але не зважаючи на успіх багато робіт були під забороною. Своє незадоволення тодішніми очільниками держави автор демонстрував у своїх піснях, які були наповнені яскравими образами.

Олександр Гінзбург (справжнє прізвище) з’явився на світ у Катеринославі (нині Дніпро), згодом родина перебралася до Севастополя. Проживши декілька років у цьому портовому місті, сім’я переїхала до Москви.

Змалечку Олександра тягнуло до поезії, свій перший вірш він написав ще в шкільні роки. Тож після 9-го класу ніяк не міг визначитися, куди вступати. Хотів бути й артистом, і письменником. Зрештою вирішив і вступив до Літературного інституту, а також в оперно-драматичну студію Костянтина Станіславського. Цілий рік Гізбург розривався між репетиціями спектаклів та семінарами з поезії. Витримати такий шалений ритм було неможливо, тому хлопець покинув Літінститут, але вірші продовжував писати.

У 1939-му Гінзбург покинув і Оперно-драматичну студію. На той момент помер Станіславський, а Олександр не бажав вчитися у інших педагогів. Потім вступив до театральної студії Олексія Арбузова й Валентина Плукеча. Перший спектакль у співавторстві з Гінзбургом пройшов за п’єсою “Город на заре”, у ній Олександр зіграв одну з ролей, а ще написав музичний супровід. Це був дебют Олександра в драматургії.

Фото:Оdessa-memory

Планувалися й інші спектаклі за участю Олександра, але на заваді стала німецько-радянська війна. На фронт драматург не потрапив за станом здоров’я, тому поїхав на Кавказ. Спочатку працював у театрі в Грозному, згодом, як і більшість евакуювався до Ташкенту.

У 1942-му Гінзбург разом із театром Арбузова повернувся до Москви. Репетиції та спектаклі йшли повним ходом. Окрім того, Олександр встигав писати вірші, пісні й комедії, які згодом впорядкувалися до збірки “Хлоп’ятка та дівчатка”.

У 1944-му театр розпався, Гінзбург залишився без грошей. Єдиний вихід – писати якомога більше. Його п’єси “Північна казка”, “Я вмію чаклувати” та інші сприймалися критиками ніби й схвально, проте на сцені їх не ставили. Зрештою, казки взагалі заборонили.

Тоді Гінзбург вирішив вступити до Вищої дипломатичної школи при наркоматі закордонних справ, але й тут не пощастило. У так званій “п’ятій графі” (національність) було прописано – єврей. Двері школи зачинилися назавжди. На знак протесту письменник написав п’єсу “Матроська тиша”, де іронічно висміювалася радянська влада. Звісно, що й цю роботу заборонили.

В 1946-му Олександр написав драматичну поему про німецькі концтабори, ідея виникла після прочитаної статті “Треблінське пекло”. Але й цю роботу цензура не пропускала. Тоді автор переробив фінал, прибрав деякі фрагменти, дав нову назву – “За годину до світанку” й сталося диво, поему дозволили поставити. Правда всього один раз. Лише 10 років по тому, в 1957, п’єсу надрукували окремою книгою й ставили її в багатьох театрах.

У 1947-му Гінзбург взяв псевдонім Галич. Під цим ім’ям стали виходити його п’єси. Одна із яких “Вас викликає Таймир” стала дуже популярною не лише в СРСР, а й за кордоном.

Але продемонструвати свій талант на повну Олександру заважала цензура. Чимало написаних сценаріїв не ставили, або зобов’язували автора перероблювати їх настільки, що вони втрачали свій початковий смисл.

Після цілої навали критичних статей і заборон, автор вирішив створити такий сценарій, який би точно пропустили на екрани. Мотив обрав в дусі того часу – піонери, їхні робочі будні й так далі. У 1951 році картина вийшла під назвою “В степу”.

За три роки по тому в театрі поставили низку п’єс та фільмів, які мали успіх у глядачів: “Під щасливою зіркою”, “Вірні друзі”, “На плоту” тощо.

У 1955-му Галич був прийнятий до Союзу письменників СРСР, а за декілька років вже вважався класиком драматургії. За його сценаріям знімали кіно й мультфільми. Але заборони та цензура постійно переслідували Олександра. Тоді він вирішив спробувати себе в новому творчому амплуа. Писав і співав пісні. Його твори не мали політичного підґрунтя, але все одно не подобалися панівній верхівці.

Фото:Оdessa-memory

В його творчості стався переломний момент. У творах він став висвітлювати теми репресій, цензури, єврейське питання. Але привселюдно співати таке заборонялося. Тому мініконцерти проходили по квартирах, куди допускали лише перевірених людей.

Незабаром про підпільні концерти стало відомо. КДБ почало пильно стежити за автором. У 1968-му в одному з клубів відбувався вечір бардів, куди запросили й Галича. Там він виконав низку антирадянських пісень, які спричинили неабиякий скандал. Клуб закрили, Галич був підданий гонінням, згодом його виключили зі Спілки письменників, потім із Союзу кінематографістів. Усі літературні твори заборонили й викреслили з історії естради, театру, літератури й кіно. Галич залишився без гроша в кишені.

Єдиним порятунком стала еміграція. Спочатку Норвегія, потім Мюнхен. Там Олександр продовжив писати й друкуватися. Але життя закордоном дуло недовгим.

Олександр Галич трагічно загинув 15 грудня 1977 року від удару електричним струмом, коли під’єднував антену до щойно купленої стереосистеми. Існує також версія, що це було вбивство. Олександр Аркадійович похований у передмісті Парижа на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа.