Олександр Костянтинович Богомазов – видатний український художник. Найбільше проявив себе на ниві кубофутуризму. Його творчий спадок налічує не так багато картин, але він завжди вважав, що головне не кількість, а якість. Десятиліттями забутий, і наново відкритий, отримав заслужене визнання не лише на Батьківщині, а й далеко за її межами.

Олександр народився 7 квітня 1880 року в селі Янків Ріг Охтирського повіту Харківської губернії (нині село Іванівка Великописарівського району Сумської області). Він рано залишився без матері, бо та закрутила любов із заїжджим офіцером і подалася за ним, залишивши двох дітей на чоловіка. Костянтин Федорович Богомазов працював бухгалтером, самотужки піднімав своїх синів. Він і наполіг, щоб Олександр вивчився на агронома. Син не заперечував і подався здобувати освіту до Херсона. У сільськогосподарському училищі хлопець захопився малювання. Ні про що інше вже й не мріяв, на батьківський протест уваги не звертав і в 1902-му вступив до Київського художнього училища.

За три роки навчання Богомазова виключили з училища. А все тому, що цілком спокійний і неконфліктний Богомазов, взяв участь у студентському страйку. Та покидати пензля Олександр не збирався, тому вчився в приватних студіях: спочатку в Києві у художника Світославського, а потім і в Москві у Юона й Рерберга.

За два роки Богомазов відновився в училищі. Його наставниками стали видатні художники Мурашко та Селезньов. Роки студентства принесли художнику чимало знайомств із видатними митцями, а також можливість брати участь у прогресивних виставках.

Тоді ж художник зустрів свою музу, натхненницю і майбутню дружину – Ванду Монастирську. Саме вона, своєю вірою в геніальність коханого надихала його писати, підтримувала в будь-яких починаннях. Але це була не сліпа віра закоханої без тями жінки. У листах, які вона писала Олександру видно, що вона відчувала й розуміла задуми художника. Окрім любовних послань, митець чимало розповідав жінці про свої глибокі роздуми про буття, про призначення людини, про красу, почуття:

“Розумом без почуття ніколи не збагнути краси, бо логіка розуму не збігається з логікою краси, для якої існують зовсім інші масштаби, яких не виміряти логічним аршином. Красиві є зірки, красива й троянда, та чому? Розум не скаже, скаже лишень, що зірок з неба не зняти, троянду можна зірвати. А Краса скаже: зірка прекрасна, інколи я знімаю її з неба і прикрашаю трояндою мого кохання” (лист від 29.07.1909 р.).

Монастирська відчувала його душу, а картини Олександра “читала” як лист, на відміну від батька Богомазова, для якого картини сина так і залишилися мазаниною. Художник, маючи таку опору віддавався сповна своїй роботі, за що й був названий “українським Пікассо”. Пара обвінчалася в 1913 році, у них народилася донька Ярослава.

До того ж, саме завдяки Ванді до нас дійшли його роботи. Жінка дбайливо зберігала все, що залишилося від чоловіка після його ранньої смерті, а в роки війни їй довелося везти картини на візку до родичів за півтора десятка кілометрів, коли німці наказали залишити рідний дім.

Картини Богомазова – це справжнє буйство яскравих та соковитих барв. Художник писав у різних стилях: мінімалізм, примітивізм, та найвидатнішими стали картини створені в манері кубофутуризму та структуралізму. Він був і портретистом, зокрема писав автопортрети та свою родину. Також у його творчому доробку є і натюрморти, і урбаністичні сюжети.

Але критики того часу до творчості Богомазова були не милосерднішими від його батька. Його картини не розуміли, називали мистецтвом далеким для народу. Роботи таких художників не дозволяли експонувати вдома, вивозити за кордон – зась. Щоб не стати посміховиськом в очах світового мистецтва.

Можливо саме тому за життя Богомазов взяв участь лише у двох експозиціях – “Ланка” (заснована футуристом Давидом Бурлюком) і “Кільце” (співзасновником якої був сам Олександр). Та митець не припиняв боротьби, він кидав виклик усім, хто не бажав визнавати нове.

“Нове мистецтво тим і дороге, що воно висуває самостійну вартість елементу живопису, як носія відчуттів Художника Не безглузді звинувачення у прагненні до сторонньої мети, а усвідомлення Художньою Особистістю своєї сили владно притягує її на шлях нових відкриттів в Мистецтві. Киньте ж свої обвинувачення тим, хто приховуючи своє безсилля, поспішає запобігти смакам публіки”, – так писав Богомазов.

Майже все життя Богомазов прожив на Батьківщині, лише кілька разів виїжджав за кордон. Спершу як кореспондент відвідав Фінляндію, пізніше два роки пропрацював викладачем у Нагірному Карабасі.

Багато часу Богомазов приділив педагогіці. У роки Української революції він викладав, почергово, в комерційному училищі міста Золотоноша, художньо-ремісницькій школі-майстерні в Києві, вищому початковому училищі та залізничній трудовій школі міста Будаївка (нині Боярка). Протягом останніх восьми років життя Богомазов працював професором станкового живопису Київського художнього інституту (у наш час – це Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Студенти в ньому душі не чули.

Життя “українського Пікассо” нагло обірвалося 3 червня 1930 року. Художнику було всього 50 років. Причиною смерти стали сухоти, які мучили митця протягом вже десяти років. Похований на Лук’янівському цвинтарі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram