Публіцист

Олекса Правдич. Захисники волі із Вільнюса — українські аналогії

Захисники волі із Вільнюса — українські аналогії. Фото: Вікіпедія

Їх було 15 — загиблих тієї (на 13 січня далекого 1991 року) ночі. 14 — “захисники волі”, оборонці підступів до Вільнюського телецентру від ОМОНу та “Альфи” КДБ СРСР. 15-й — “альфівець”. Ця дата стала Рубіконом між так званою “Перебудовою” і власне розвалом Союзу.

“Імперія зла” перестала гратися у плюралізм думок та іншу демократію — і показала своє справжнє обличчя. Проте його вже перестали боятися. І прийнятий 11 березня 1990-го “Акт відновлення незалежності Литви” став наповнюватися реальним змістом, показуючи приклад іншим. Із повновладного керманича імперії Горбачов уже наступного дня став блазнем, що переконував у власній непроінформованості (а пізніше навіть розповідав казочки про “його наказ “Альфі” від руки, який пізніше порвали”). А смішне не буває страшним.

Вже наступного дня у Москві на Манежній площі відбувся півмільйонний (так!) мітинг під гаслами “Горбачев — убийца” і “Прости нас, Литва”. Ідеалістичне російське суспільство епохи “Перебудови” ще розуміло різницю між чорним і білим. І тут був безсилий — зі своїми блискучими (куди там Кисельову!) репортажами — навіть Нєвзоров.

Кров тієї січневої вільнюської ночі — жертвоприношення. Кого? Кому? Свідчення очевидців все тільки заплутують. Одні (як ветерани “Альфи” приміром) “умивають руки”. Інші — вдаються до взаємних і (часто) несподіваних звинувачень. А чим глибше вникаєш у ті події, їх причини і наслідки — тим очевиднішим стає їх зв’язок (принаймні, на рівні багатьох аналогій) із іншим жертвоприношенням, що повторилося через майже чверть століття у нас…

Вільнюський ОМОН та “наш” “Беркут” — найпрозоріший із цих “мандрівних сюжетів” (як охрестили б їх літературознавці). “П’ята колона” і тоді, і зараз — практично “на одне лице”. Беззаперечно, “геній зла” Нєвзоров (саме тоді, здається, його “перехрестили” в Нєврозова) фактурніший, ніж вся “квасна” машина “гібридної “пропаганди сучасності, задіяна у нашому випадку. В Україні жертв — на порядок більше лише у часі Майдану, не кажучи про подальшу війну.

Схоже, приспаний монстр із нашого спільного фільму жахів прокинувся. І його апетити виросли. Повідомляє про себе знайомими міфологемами та архетипами. Мовляв, він все ще з нами. І нікуди від нього не сховатися — “зелені та ввічливі” знайдуть та постукають прикладами в двері. Українські добровольці були серед оборонців Вільнюського телецентру в тому далекому січні. Україна пережила déjà vu вільнюського січня у київському лютому…

Порівнюючи, можна робити висновки. Чи було когось покарано? Так, когось, але… Пройшло 25 років, а слідство (до слова, оперативно розпочате “по гарячих слідах” у 1991-му) і суди тривають. Звісно, якщо справа стосується осіб, які ховаються у РФ або її сателітах, їх розшук (ось знову аналогії…) може тривати вічно. Проте були і втрачені можливості, і (можливо) саботаж.

До слова, одна із “заготовок” “квасної” пропаганди використана і тут, і там. І в загибелі людей коло Вільнюського телецентру, і (по одній із версій) в керівництві “снайперами Майдану” вона звинувачує свого затятого опонента Аудрюса Буткявічюса. Який у минулорічному інтерв’ю “Українському інтересу” також проводив аналогії:

“Мы (литовцы и украинцы) очень похожи. Мы чертовски похожи и по внутреннему настрою, по личностной и народной психологии. И основа этого — историческая и геополитическая ситуация, в которой проживают украинский и литовский народы”.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.