Олекса Правдич. Чудотворна неікона: Куп’ятицька Богородиця

Куп’ятицька Богородиця на гравюрі ХІХ ст. (ліворуч) та в православній іконописній традиції (праворуч)

Станом на початок ХХ століття – до двох світових воєн та епохи “войовничого атеїзму” у СРСР – Софія Київська володіла трьома шанованими Православ’ям чудотворними іконами. Наразі з них збереглася тільки одна, Божа Матір “Нерушима Стіна”. Саме під такою назвою церква вшановує шедевр ХІ століття – велетенську (5 м 45 см) мозаїку “Оранта” на вівтарній стіні Софії.

Дві інші “чудотворні” святині – “Куп’ятицьку Богородицю” та “Миколу Мокрого” – втрачено у часі історичних потрясінь. “Микола” зник із собору у часі ІІ Світової разом із рештками Ярослава Мудрого (тема окремої розмови). “Куп’ятицька Богородиця” – ще раніше, на “зорі” радянської влади.

Цікаво, що як і “Нерушиму Стіну”, “іконою” останню можна назвати тільки умовно. Мало того, попри безсумнівну культурну, історичну та мистецьку цінність “Куп’ятицька Богородиця” – це СЕРІЙНИЙ виріб. Тож, якби існував рейтинг найоригінальніших християнських релігій, вона мала б усі шанси до нього потрапити.

З моменту свого заснування у 1628 році православний монастир Введення до храму Пресвятої Богородиці у Куп’ятичах на Пінщині (сучасна Білорусь) опинився на “передовій” справжньої релігійної війни. Створена внаслідок Берестейської унії 1596 року Руська унійна церква навіть у сприятливих умовах Речі Посполитої так і не змогла побороти свою православну суперницю. А старовинна чудотворна ікона з монастиря біля Пінська (начебто знайдена місцевою пастушкою у 1182 році на дереві) стала для православних дисидентів Речі Посполитої своєрідним символом їхньої боротьби.

Один із них, святий мученик Афанасій Берестейський, страчений католиками 1648 року, називав “Куп’ятицьку Богородицю” “найбільшою святинею Речі Посполитої”. Численні зображення “Куп’ятицької Богородиці” збереглися на українських книжкових гравюрах XVII cтоліття. Зокрема, найранішу з них вміщено у “Описі див Куп’ятицької ікони Божої матері” – додатку до ґрунтовної праці “Тетратургіма” Афанасія Кальнофойського (продовження “Печерського патерика”) 1638 року. У березні того ж року вищезгаданий Афанасій Берестейський подарував відтиск цієї гравюри московському цареві Михайлові Федоровичу – за дорученням куп’ятицького ігумена він їздив до православної Москви збирати пожертви.

Ікону евакуювали до Софії Київської в розпал Хмельниччини, щоб не потрапила до рук конкурентів-уніатів. Проте вже у 1658 році у Куп’ятичах з’явилася її копія. Кажучи сучасним сленгом, “розкручений” образ приносив непогані прибутки. “Клон” чудотворної ікони пережив і уніатів, і закриття (на початку ХІХ століття) монастиря. У 1852 році мешканці Куп’ятич захотіли повернути оригінал. Проте Святійший Синод Російської Імперії відповів відмовою, адже чудотворна ікона “принадлежала не приходской церкви, построенной в 1822 году, а монастырю, ныне уже не существующему, и перенесена в Киево-Софийский собор не предками просителей, но православными бывшего монастыря монахами около 200 лет назад”.

Видатний український історик Микола Закревський в описі Софії Київської зазначає, що “Куп’ятицька Богородиця” – це “невеликий мідний складний литий хрест”. Збережена гравюра періоду Російської імперії (головне зображення) дозволяє чітко атрибутувати “чудотворну ікону” як… хрест-енколпіон ХІІ століття (від грецького Ἐγ-κόλπιος — “нагрудник”) київського виробництва.

Такі хрести носили єпископи, “князі церкви”, а також “воїни Христові” – князі та дружинники-лицарі. Енколпіони складалися з двох частин. Всередину вкладалися часточки святих мощей або крихти літургійного хліба – проскури. Часто під час розкопок їх знаходять запечатаними.

“Куп’ятицька Богородиця” – відливок однієї із матриць енколпіонів київського виробництва. Її закріпили на дошці і вшановували як ікону, коли забулося справжнє призначення таких предметів. А вже після її зникнення – протягом буремного ХХ століття – науці стали відомі численні відливки з тієї ж матриці (див. Фото 3).

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter