Олекса Васильович Булавицький – відомий пейзажист та портретист, представник української мистецької діаспори США. Він народився й виріс в Україні, але доля змусила шукати кращої долі на Американському континенті. Хай там як, але його серце завжди належало Батьківщині, яка давала йому сил жити й творити. Україна стала його музою і натхненницею на все життя.

Олекса народився 8 жовтня 1916 року. Дитинство хлопчика минало серед мальовничої природи Умані. Найбільше малому подобалося ходити до Софіївського парку (заснований у 1796 році власником міста Умані, магнатом Станіславом Щенсним Потоцьким і названий на честь його дружини Софії Вітт-Потоцької). Там найкраще мріялося про те, що він стане художником, адже малювати Олекса почав ще змалку. Батьки не забороняли, а навпаки – всіляко підтримували потяг до мистецтва.

Художню освіту Булавицький отримував у різних містах. Спочатку опановував науку в приватній школі професора Ярового в Києві. У 19 років подався до Одеси та вступив до місцевої художньої школи. За три роки, закінчивши навчання, став студентом Ленінградської академії мистецтв. Проте скоро повернувся до Києва, і з 1939 до 1941 років навчався у Федора Кричевського при Київському художньому інституті.

Незадовго до початку німецько-радянської війни Олекса працював на Київській кіностудії (нині Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка). Там він виготовляв макети для фільмів, водночас малював декорації для театральних постановок. Коли вибухнула війна, Булавицького відправили на фронт. Разом із іншими солдатами потрапив в оточення і його забрали до німецького полону.

Перші декілька спроб втекти виявилися невдалими, але жага повернутися додому була сильнішою. Тож, попри всі невдачі, він не полишав надії накивати п’ятами, і таки домігся свого. Чимало довелося подолати перешкод, але до Києва дістався. Саме тут він зустрів свою колишню знайому. Її звали Ніна Орлова. Скоро Олекса зрозумів, що вона саме та жінка, з якою він готовий провести все життя. Пара одружилася. У майбутньому в них народяться двоє синів.

Булавицькі вирішили покинути Київ і попрямували до Львова, де відбулася персональна виставка художника. Але надовго там вони не затрималися, тікали від радянського “раю”, який намагався міцно “обійняти” всіх. Ці обійми були схожі на металеві лещата, якщо вже потрапиш, то нізащо не виберешся, вони зімнуть усіх в одне ціле, а тоді гордо називатимуть “товариш”. Митець добре це розумів і йому не хотілося опинитися в системі знеособлення.

Спочатку Олекса разом із сім’єю оселився в Братиславі. Потім перебралися до Німеччини, де потрапили до табору переміщених осіб. У Карльсфеді Булавицький повернувся до живопису. У той період він писав портрети, пейзажі, натюрморти. Окрім того, художник переніс на свої полотна також бурхливі історичні події, які йому довелося пережити. Створені картини художник експонував на виставках в Амстердамі, Мюнхені, Парижі тощо. Спочатку він брав участь у збірних виставках українських митців, згодом отримав можливість проводити персональні.

У 1950 році Булавицькі перебралися за океан. Перші дев’ять років у США були важкими для емігрантів. Щоб прогодувати родину Олексі доводилося чимало працювати. Брався за будь-яку роботу. На творчість майже не вистачало часу й коштів. Саме таке необлаштоване життя завадило художнику розкрити свій талан на повну. Адже насамперед потрібно було обжитися, прилаштуватися. Словом, витрачати час і натхнення на побут.

Коли життя трохи налагодилося, Олекса відкрив власну студію, при ній облаштував приватну школу для охочих займатися мистецтвом. Водночас викладав у Minnetonka Center of Art and Education (Центр мистецтв та освіти Міннетоки). Свої картини художник експонував на виставках у Канаді та США. Але всюди де б не був, з гордістю підкреслював, що він українець. Своє натхнення митець знаходив в осередках українських переселенців. Найбільше його вразила місцевість Сірко (на південь від міста Вінніпега, у кількох милях від кордону зі штатом Міннесота), де проживали емігранти з Буковини.

“Коли ж я побачив поселення Сірко, не міг стримати своїх почуттів: тут, у центрі американського континенту, в мої очі просто дивилася Україна. Своїми хатами і стодолами, ворітьми і тинами, своїми церквами і дзвіницями”, – писав художник.

Він неодноразово повертався сюди, відшукував старі будівлі й старанно замальовував їх. З-під пензля художника народилася ціла низка етнографічних картин, які він презентував на виставці. Після цієї виставки канадська держава взяла всі змальовані об’єкти під охорону.

Найщасливішим днем у житті митця стала дата проголошення незалежності України. У 1992 році Олекса приїхав на Батьківщину. Яке це було блаженство гуляти вулицями Києва, споглядати Дніпро, милуватися красою рідної природи. У 1994-му Булавицький подарував Україні 40 своїх полотен.

Останні роки життя Олекса Васильович слабував. Хвороба серця не давала змоги працювати, навіть розтерти фарби не було сил. Це призвело до депресії. Щоб хоч якось відволіктися, художник грав на старовинній бандурі, яку колись сам розписав. Вона стала чи не єдиною відрадою митця.

28 липня 2001 року Олекса Булавицький відійшов у засвіти. Йому було 84 роки. Похований у Міннеаполісі, Міннесота, США. Картини художника зберігаються в багатьох приватних і корпоративних колекціях.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram