Олекса Бахматюк – український майстер декоративного розпису на кахлях. Представник косівської школи народної кераміки. Народився 10 грудня 1820 року в Косові на Івано-Франківщині. Батько хлопця все життя займався гончарною справою, тому не дивно, що й син перейняв захоплення тата. Щоби вдосконалити майстерність Олекси – віддали до відомого на той час гуцульського гончара Івана Баранюка.

Перейнявши в майстра всі секрети ремесла, Бахматюк разом із отцем виготовляли й розписували посуд, розмальовували кахлі. У 1851 році, по смерті батька, Олекса гончарює самостійно. На той час у чоловіка вже було двоє доньок – Анна та Розалія, які охоче допомагали декорувати готові вироби (нині в етнографічному музеї імені Дідушицьких зберігається піч, розписана Бахматюком та його доньками).

Олекса Бахматюк. Малюнок невідомого художника – “Мистецтво гуцулів” (фотоальбом)

Ще за життя Олекса здобув собі звання aere perennins (неперевершений). Про нього писали не лише в місцевих газетах, а й у закордонній періодиці. Та попри популярність, життя майстра залишалося нелегким. Робота відбирала весь час, іноді доводилося продавати все за безцінь. Та й конкуренція була великою, гончарі навіть не брали собі помічників, адже в будь-який час ті могли стати суперниками (як Бахматюк перевершив свого наставника Баранюка).

Пізніше його роботи охоче купували, навіть одного разу пан купив два свічники й повіз у Париж – настільки досконало вони були виконані. Серед покупців Бахматюка були не лише прості люди й заможні селяни, але навіть князі бажали мати вдома річ відомого гуцула. Одні його називали “мудрецем, якому все під силу”. Заздрісники ж говорили, що він – алхімік.

У 1873 році Олекса повіз на виставку до столиці Австро-Угорщини, Відня, свої роботи й про нього дізналися в Европі. За декілька років його твори експонувалися у Львові, й отримали високі оцінки не тільки місцевих поціновувачів, а й закордонних майстрів.

На виставці в Коломиї 1880 року Бахматюк представив нові роботи: миски, полумиски, свічники, макітри, горщики для квітів, кахлі для печі. Цю експозицію відвідав імператор Австро-Угорщини Франц Йосиф І, який відзначив роботи гончара золотою медаллю та грошовою нагородою, викупивши чимало експонатів (нині вони зберігаються у музеї Шльосс Кіттзи, Австрія).

У середині 1870-х років у Галичині почала працювати урядова програма, спрямована на розповсюдження спеціалізованої освіти, створення низки навчальних закладів і фабрик ужиткової кераміки. Із 1877 до 1890 років то були єдині на весь край заклади, де використовувалися гуцульські українські мотиви. 1892-го у Львові пройшла виставка художнього будівельного промислу, на якому великою увагою користувалася кераміка народного стилю, після чого він став поширюватися на інші галузі професійного мистецтва. З 1876 до 1914 року діяла гончарна школа в Коломиї, що спиралася на традиції гуцульської народної кераміки Бахматюка.

Попри скупі біографічні відомості, залишився невеличкий опис Бахматюка:

“Невисокого зросту, непоказний зовні, скромно одягнений. Серед косівських гончарів користувався повагою і багато років очолював гончарний цех. До роботи він брався весело, тримаючи коротку гуцульську люлечку в устах. Розмовляв голосно, на самоті любив вголос роздумувати: “Що то таке буде? – запитував себе і відповідав: може заєць, може квітка, а може, які взори?”

Олекса Бахматюк започаткував власний спосіб декорування – побілкування – покриття сирого виробу тонким шаром білої глини, яка після випалення залишає свій колір. Далі по ній пишуть контур орнаменту й розмальовують різними фарбами.

Вироби Олекси Бахматюка вирізняються своєю оригінальністю, адже кожен твір – унікальний. Він не копіює вже створені орнаменти, а щоразу пише щось нове. У його роботах переважають побутові сцени, сакральні та геральдичні мотиви, які оздоблені триколірною гамою – зеленою, жовтою і коричневою на білому тлі. Окрім того, зображує землеробів, гончарів, пастухів тощо.

Славний гончар Олекса Бахматюк помер 15 березня 1882 року. У газеті про нього написали змістовний некролог:

“У Косові забрала смерть Бахмінського, русина, великих здібностей і широкої слави людину, котрого некрологи з’являються тепер і в заграничних часописах. Була це людина селянського роду, без освіти, косівський гуцул. Виробляв він як самоук-гончар горщики, дзбанки, миски, що були творами мистецтва. Всіх зачаровували його малюнки своєю ніжною простотою і наївністю, захоплювали виконанням, фантазією і колоритом. Почали говорити про його талант, про геніальність, почали купувати, аж хтось придбав у косівського гончаря пару глиняних ліхтарів, завіз до Парижа. Один з архікнязів, будучи в Галичині, побачив їх, купив і собі пару, а митець набув через теє широку славу і маєток, бо його вироби почали дуже дорожіти й дійшли до ціни нечуваної. Вже тоді став він гордим, але напрямок фантазії і спосіб творення не змінився. Цікаве й незвичне було життя цього самородного таланту, а може й генія”.

Творчість Бахматюка – це класика гуцульського народного мистецтва. Його унікальна спадщина – це своєрідна школа для майстрів сучасності. Нині його вироби зберігаються в музеї народного мистецтва в Коломиї, а також у музеях Києва, Львова, Івано-Франківська. Окрім того, чимало кераміки зберігаються в приватних колекціях України та за кордоном.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram