21 липня – особлива дата. Бо цього дня народилося двоє знакових постатей. Одна мала ім’я, яке означає “смолоскип” – і вона була смолоскипом не тільки за вдачею, але й творчістю. Потім багато її творів було спалено, але сьогодні, як Фенікс, поетеса відродилася. А інший сам себе назвав – дослівно “Олегів син”, ставши собі літературним батьком. Ці постаті – Олена Теліга і Олег Ольжич. Однією я захоплювалася зі школи, а іншого відкрила несподівано… але про це далі. Їх об’єднала “Празька школа”.
Олена Теліга (1906 – 1942). Вона народилася 1906 року в Підмосков’ї (а не 1907-го і не в Санкт-Петербурзі, як часто пишуть – це місто вона побачила в п’ять років) у російськомовній родині, а української мови не знала взагалі. Її батько, інженер Іван Шовгенів (Шолґєнов), був родом з Куп’янщини (Харківська губернія), і до переїзду мав прізвище Шовгеня.
Улюблена донька (крім неї, було ще два старші брати) вивчала німецьку й французьку мови, а української не знала взагалі. Рідну мову юна Лєночка опанувала в еміграції під час Громадянської війни. Чеське місто Подєбради, в якому оселилася 15-тирічна Олена Шовгенова (таке було дівоче прізвище поетеси), стало осередком української інтелігенції. Звернення майбутньої поетеси до української мови сталося після того, як її тодішнє товариство почало зневажати українців.
“Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: “Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!” Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що 33 роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії”.
Національне “я”, навіть приспане, пробуджується в переламні моменти.
Відкриваючи свою рідну культуру чи не вперше, Шолґєнова була до неї особливо чутлива – може, звідси гранична відвертість в її емоційних віршах? У 1926 році вона обвінчалася з кубанським козаком Михайлом Телігою, який дав їй літературне ім’я. Олена, яка любила вбиратися в національний стрій і виступати в аматорському гуртку, відчула в собі іскру Божу. Ще в 1925-му з’явилися перші поезії, але поетеса вважала їх надто слабкими. Після шлюбу вона, незважаючи на матеріальні нестатки, удосконалювала знання мови. Але живе не з літературної праці, бо це було неможливо. Виступає в кабаре, працює манекенницею у холодних помешканнях…
Сьогодні неможливо уявити всього обсяг літературної спадщини Олени Теліги, бо значна частина віршів і статей згоріла в гестапо, знищені й архіви, звідки й плутанина в деяких датах і деталях. Навіть у дівочому прізвищі: Шолґєнова чи Шолґенева, Шовґенева…
Теліга спілкується з Євгеном Маланюком, Дмитром Донцовим, Наталею Лівицькою-Холодною, Уласом Самчуком, Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем (про якого нижче), Іваном Ірлявським та іншими – тобто з усіма письменниками празької школи. Зберігся датований 1935 роком лист О. Теліги до геніального поета, “вільного літератора” Богдана-Ігоря Антонича (1909 – 1937). Олена високо цінувала талант сучасників у своїх статтях, давала на розгляд власні поезії. Завдяки порадам Дмитра Донцова поетеса звернула увагу на різноманітність ритміки й художніх засобів. В еміграції Олена Теліга співпрацювала з такими виданнями, як “Вісник”, “Ми”, “Сурма” тощо, уславилась як рецензент і критик (відгук на збірку Євгена Маланюка “Перстень Полікрата”, 1939). Її стиль вражає силою і дотепністю.
Про саму О. Телігу сучасники говорили як про відверту, життєрадісну (а в неї вдома були жахливі умови, численні переїзди й поневіряння відбирали останню копійку!), вірну в дружбі, стійку та мудру. Вона була вогняна: “Не піймаєш: я – вогонь, я – вихор!”. І хоча дехто називав її “альбомною поеткою”, це не так. Уперше відкривши для себе Олену Телігу ще школяркою, я відчула в цій поезії справжнє. І, звісно, ми не можемо уявити всього масштабу її творів саме через те, що мало їх уціліло – але й збереженого запросто вистачило на грубі книги.
Поворотом у долі Олени Теліги стала її праця в Культурній референтурі Проводу ОУН. В умовах жорстокого окупаційного режиму поетеса жила в Києві, де очолила тижневик “Літаври”, стала головою Спілки Українських Письменників, клопоталася про становище бібліотек. Здавалося б, кому була тоді потрібна культура? Але виявилося, що вона потрібна навіть голодним, обділеним у всьому.
“Завжди підтягнута й елегантна, незважаючи на голод і холод у Києві, бадьора і готова підтримати інших”. Такою була Олена Теліга.
Гестапо дізналося про діяльність ОУН. Гітлеру, чию політику палко викривала Теліга, не була потрібна жодна культура “недолюдків” у “східних губернаторствах” (до яких фюрер зараховував і Україну), німецькі окупанти й чути не хотіли про самостійну Україну, навіть до таких “дрібниць”, як розрізнення українців і росіян, не вдавалися.
Олені Телізі пропонували втечу з Києва, але смілива поетеса відмовилася. Її з чоловіком та іншими діячами ОУН заарештувало гестапо. Потім один із катів згадає, що в житті не бачив такої мужньої людини, як ця тендітна жінка, що не сказала жодного слова й зневажала поневолювачів. 21.02.1942 р. Олена Теліга була розстріляна німцями в Бабиному Яру. Поетесі не було й 36 років.
У 1946-му була видана перша збірка поезій О. Теліги “Душа на сторожі”, у 1947 року з’явилися “Академія вшанування пам’яті Олени Теліги” (видавництво “Сурма”, на чужині), згодом – повне зібрання творів “Полум’яні межі” (Балтимор – Торонто). Поезії Теліги перекладаються іншими мовами: англійською, французькою, польською, білоруською… Нацисти не розуміли, що, убивши поетесу, вони прирекли себе на загибель – бо, незважаючи на страшний терор, українці чинили спротив і надихалися прикладом Олени Теліги. Тобто можна вбити людину фізично, але не ідею, якщо ця ідея знайде своїх послідовників. А так сталося.
21.02.1992 року в Києві ОУН установила дерев’яний хрест в Бабиному Яру. Сьогодні іменем О. Теліги названі Всеукраїнське жіноче товариство, Міжнародна літературно-мистецька премія, школи, музей у Києві… А на майбутнє треба пам’ятати, що Олена Теліга мала самостійне мислення – недарма ж її вислів: “Хто готує себе лише на те, щоб впрягтися до плуга, завжди матиме погоничів”.
А через рік після Олени Теліги, 1907-го, і теж 21 липня, народився інший українець, її колега за “Празькою школою” – Олег Ольжич (1907 – 1944).
Як я його відкрила? Мені дуже подобалася праця чеського археолога Любора Нідерле “Слов’янські старожитності” – де, до речі, багато українського матеріалу. І от роки за два після прочитання дізнаюся, що найкращим студентом, як казав сам професор Нідерле, був українець – Олег Кандиба, який потім підписувався “О. Кардаш”, “Олег Ольжич” та іншими псевдонімами. Визначний колекціонер кераміки, учений і поет.
Отже, справжнє прізвище – Кандиба. Син знаменитого поета Олександра Олеся (і теж емігранта), символіста і неоромантика, поверненого Україні Максимом Рильським. Читаючи вірші Олександра Олеся, присвячені сину (наприклад, “Колискова”), знаймо, що це саме для малого Олега, а не для абстрактної дитини.
Захоплений археологією Чехії та Словаччини, замилуваний красою рідної України, якої він не забув на еміграції – таким був Олег Ольжич, поет та вчений, якого не стало в 37 років.
З дитинства було зрозуміло, що Лелека (так Олександр Олесь називав свого улюбленого сина) стане видатним. У три роки він навчився читати, у п’ять років написав п’єсу з козацького життя, опанував гру на піаніно і скрипці. Він міг би стати визначним художником, музикантом, але став науковцем (і навіть доктором археології) та поетом.
Підлітку довелося бачити те, чого вразливим краще не знати: революцію, Громадянську війну… З 1923 року Ольжич – у Берліні, потім у Чехословаччині. Там він реалізувався як науковець, і в цій країні – тимчасово – було спокійніше, ніж в Україні. Карловий університет, Український Вільний університет, розкопки, мандри Європою (студент об’їздив багато країн на велосипеді – а чи не був би Олег Кандиба сьогодні прихильником автостопу?).
«Поважна мова врочистих вітрин. / Уривчасті передвіку аннали. / – “Ми жали хліб. Ми вигадали млин. / Ми знали мідь. Ми завжди воювали”». Багато віршів Ольжича (уже створених в еміграції) перегукуються з археологією, яку автор знав досконало. Але йому було замало лише наукової діяльності й одвічного писання про неоліт (на якому Ольжич знався краще, ніж його сучасники) – і пережите з роздумами виливалося в поезію.
Коли почалася Друга Світова війна, українські емігранти мали змогу повернутися на Батьківщину – певна річ, не завжди легально. Олег Ольжич (уже член ОУН, культурний референт) повернувся до Житомира, де народився. Там організовує газету “Українське слово”. Знайомиться з Оленою Телігою та іншими соратниками.
Олег Ольжич отримав доручення Проводу ОУН керувати підпільною діяльністю на окупованій німцями Східній Україні. Проте культурне відродження поневоленої України стало нацистам кісткою в горлі, нацисти розгромлюють українські видання (у тому числі “Українське слово”), і поет був ув’язнений у концтаборі Заксенгавзен (там був не тільки Степан Бандера), де 1944 року його закатували нацисти. Можливо, якби поет погодився співпрацювати з німцями, його помилували б, але Ольжич рішуче відмовився: “Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта били і будемо бити!”.
Зберігся факт (а не легенда), що дружина Ольжича, Катерина Білецька, побачила в червні 1944-го, що чоловікова обручка почорніла. (З політичних міркувань молодим доводилося приховувати шлюб). А от Катеринина не змінилася. Дивно – адже обидві обручки були з одного металу. А в липні 1944 року Ольжича не стало. Про почорнілі обручки краще читати в казках, але тут – життєвий факт.
Могили Ольжича не існує. Пам’ятником йому стали збірки: “Рінь”, “Вежі”, “Підзамча”… – і літературна премія. Так само в Олени Теліги немає могили, натомість лишилися бодай частка текстів і премія.
ХХ століття стало добою обдарованих дітей і молоді, які передчасно подорослішали від жахіть, які відкривались їм. Чим більше я вивчаю біографії Олени Теліги і Олега Ольжича, тим з’являється більше питань. Поет і політика – наскільки це добре? Чому ми не вберегли своїх творців? Водночас – як і раніше – імпонує безкомпромісність митців. Вони не були колаборантами і не терпіли окупації. І бажано, щоб твори “пражан” глибше вивчалися. За їхніми текстами захищаються дисертації, проте хотілося б, щоб повні збірки цих шедеврів були доступні загалу.
Арсеній Тарковський – повернений українець
Анна Ахматова: Ви забули, що моє прізвище Горенко!
Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]
