“Оксана Лятуринська є поетка Божою милістю, і тільки жалюгідні еміграційні умови винні в тому, що вона досі не стала славною і широко знаною”, – так написав відомий літературознавець Юрій Бойко про нашу видатну малярку, скульпторку, письменницю і громадську діячку. Лятуринська, знана також під псевдонімами Оксана Вишневецька, Оксана Печеніг, Оксана Черленівна, присвятила все своє життя мистецтву. Попри те, що з примхи долі вона була змушена жити за межами Батьківщини, Оксана залишилася вірною дочкою своєї матері – України.

Оксана народилася 1 лютого 1902 року на хуторі Ліски Волинській губернії. У родині Лятуринських, окрім неї, було ще шестеро дітей. Батько був офіцером і служив біля прикордонної застави. Освіту дівчинка здобувала в приватній українській гімназії імені Івана Стешенка. Саме там вона захопилася поезією Олександра Олеся, і сама вирішила віршувати. Невдовзі її поезія з’явилася на шпальтах гімназійного альманаху “Юнацтво”.

Коли Оксані виповнилося 20, батько вирішив віддати дочку заміж за місцевого сільського парубка. Він мав чималі статки, і Лятуринські вирішили, що він підхожа партія для дочки. Але дівчина була іншої думки, за нелюба йти не схотіла, а тому втекла. Спочатку до родичів в інше село. Ті не лише прихистили нещасну, а й допомогли грішми та відправили до її брата в Німеччину.

Проте в Німеччині вона прожила недовго. У дівчини не було дозволу на проживання в цій країні, тому вже в 1924-му вона перебралася до Праги. Тут Лятуринська вступила до Карлового університету на філософський факультет. Окрім того, навчалася в студіях пластичного мистецтва та Чеській високій художньо-промисловій школі.

Як скульпторка вона брала участь у різноманітних виставках, які проходили в столицях найбільших европейських міст. Там вона здобула визнання майстрині скульптурних портретів. До її праць належать погруддя видатних українців, зокрема Тараса Шевченка, Євгена Коновальця, Симона Петлюри. Також вона створила пам’ятник полеглим воякам УНР у Пардубіце. Чимало надгробків Лятуринської можна побачити на празьких цвинтарях.

Окрім того, Оксана була активісткою громадсько-культурного життя українських емігрантів. Вона співпрацювала із Союзом українок (найбільша жіноча організація в Галичині). Товаришувала із поетами, які жили поза межами Батьківщини: Євгеном Маланюком, Олексою Стефановичем, Оленою Телігою й Олегом Ольжичем.

Не забувала Оксана і про літературну працю. Вона впевнено зайняла почесне місце серед письменників-емігрантів. Її твори були самобутніми, Лятуринська не намагалася нікого наслідувати. Євген Маланюк присвятив поетесі такі рядки:

Аж пуща зашумить волинська,
Й на оксамит і златоглав
В сап’янцях легких Лятуринська
Виходить годувати пав.
Ворожить про весну колишню,
Любов вціловує в слова
І випускає сокіл-пісню
З гаптованого рукава.

Твори Оксани друкувалися в різних часописах. Також були видані її збірки “Гусла” та “Княжа емаль”, які отримали захоплення від критиків.

Але життя в еміграції є життя в еміграції. Серце Лятуринської рвалося додому. Вона мріяла про повернення на Батьківщину. У 1927-му їй вдалося відвідати рідну землю. Під час Другої світової письменниця хотіла повернутися додому, писала Уласу Самчуку: “Духом я вже давно не в Празі – вию вовчицею на згарищі Лятуринщини”. Але він відмовив її від цього, адже в Україні почалися масові переслідування інтелігенції. Доля її братів та сестер, які залишилися, склалася трагічно. Одні загинули від тортур у в’язниці, енкаведисти постаралися. Інших депортували.

По закінченню війни доля закинула Лятуринську в табір переміщених осіб в Ашаффенбурзі в Німеччині. Після кількох років поневірянь, за сприяння Союзу українок вона емігрувала до Сполучених Штатів і оселилася в Міннеаполісі. Тут вона продовжила трудитися на літературній ниві, писала нові поезії, видала збірку новел “Материнки” та збірку віршів для дітей “Бедрик”. Також була активною учасницею Об’єднання українських письменників в еміграції “Слово”.

У Лятуринської ще в Празі почалися проблеми зі здоров’ям. Жінка почала втрачати слух. У США ситуація погіршилася, не допомагав навіть слуховий апарат. Згодом додалися й інші хвороби, які вимагали лікування й грошей. Щоб заробити їх, Оксана Михайлівна створювала писанки, ляльки, декоративні фігурки. Її роботи залюбки купували українці, яких доля так само відірвала від Батьківщини й закинула за океан.

Хвороби не відступали, жінці ставало все гірше. Їй зробили невелику операцію, але вже було запізно. Задавнена онкологія легень не давала шансів на одужання. Терпіла страшний, пекучий біль, бо відмовилася навіть приймати знеболювальні. Зрештою, серце видатної українки зупинилося 13 червня 1970 року. За її заповітом Оксану Михайлівну одягли у вишиванку, яку вона кілька років власноруч гаптувала.

Урна з тлінками Ляторинської похована на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку (Нью-Джерсі). Навпроти неї покоїться її друг Євген Маланюк.

І знову цілу ніч верзлося:
біжу зацькований, мов звір,
і слід кривавиться на росах,
і піт рудий туманить зір.

І знову бачу світ багряно.
За мною полум’я і дим,
гаряча заграва над станом,
безправ’я над добром моїм.

І знов в ганьбі стріваю ранок,
і ліс мені, мов звірю кліть.
Та прийде день мій невблаганно,
ще мить, ще мить!..