Є в мене добра знайома – засновниця і організатор молодіжного фестивалю, що поставив собі за мету – популяризувати творчість славетного літературного класика. Музиці у цьому процесі відведено чільне місце. Адже саме вона важить чи не найбільше в житті кожної молодої людини. І ця ж знайома колись зізналася, що мріє, аби кожен значущий поет в Україні мав свій пісенний фестиваль. Ту нашу розмову згадала я нещодавно, коли упертий свідок щодення – календар – нагадав Україні про те, що 6 січня 1938 року народився поет-шістдесятник Василь Стус.

Історія, як відомо, не шанує припущень. І все ж таки до припущень, узагальнень та аналогій вдаються мало не всі, хто торкається історії Василя Стуса – непересічної людини: поета з великої літери, справжнього патріота і мученика, свідомого свого призначення і таланту, який сплатив за свої переконання найвищу ціну з усіх можливих.

Від дня його смерті минуло майже стільки ж, скільки він прожив. А прожив він усього 47. Історики літератури все ж таки не втримались аби не провести аналогій між Василем Стусом і Тарасом Шевченком: і у віці майже однаковому залишили наш світ, і переслідувала їх обох імперська влада, і на заслання за свої переконання вони потрапили, і творче кредо їхніх поезій – завжди за Україну і проти “рабської неволі”. Справді, це їх об’єднує, та водночас і міфологізує: ікону важко любити щиро і по-справжньому.

А що ж насправді ми знаємо про Василя Стуса?

Насамперед те, що Василь Стус – дисидент-шестидесятник, уродженець Донецька, який писав патріотичні українські вірші, за що був засуджений радянською владою та загинув в ув’язненні.

Звісно, за цими короткими рядками не побачиш і не почуєш живої людини. Таку можливість дають лише спогади тих, хто знав Василя Стуса особисто. Найбільш змістовні, об’єктивні та емоційно насичені з них належать Василю Овсієнку – нині публіцисту, історику та громадському діячеві, а у 70-ті та 80-ті – політв’язневі одних із Василем Стусом мордовських та пермських таборів. Читаючи спогади Овсієнка про Василя Стуса, починаєш сприймати його не як офіційний символ незламного борця, а як надзвичайно цікаву і талановиту особистість. І ще – дізнаєшся про майже не освітлені в інших джерелах факти з життя поета.

Так, руйнуючи стереотипи про донецьке походження Василя Стуса, ми дізнаємось, що багатодітна родина Стусів походить з Вінницької області, там же і народився Василь. І сталося це не 6-го січня, як офіційно вважається, а 7-го – саме на православне Різдво. Та на дворі був лиховісний 1938 рік, і батьки побоялися записати народження сина на цей день. А згодом, рятуючись від голоду та примусової колективізації, переїхала на промисловий Донбас.

Про Стуса не можна сказати що він був природнім бунтарем. Зовсім ні! У молодому віці він, за радянськими критеріями, був доволі успішною і поважною людиною. Освічений вчитель, молодий науковець, поліглот, талановитий журналіст і літератор, твори якого залюбки публікували. Здавалося, його чекає безхмарне, а може й славетне майбутнє радянського письменника.

І раптом ця молода людина з чудовими життєвими перспективами у вересні 1965-го опиняється в кінотеатрі “Україна”, де на прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, разом з провідними діячами дисидентського руху, виступає з протестом проти арештів української інтелігенції!

Звичайно, ця подія повністю змінила життя Василя Стуса: не стало улюбленої роботи, не стало можливості подальшого навчання, радянські видавництва перестали видавати його твори. Тепер трибуною поета став “самвидав”, а “робочим кабінетом” – мордовські та пермські табори…

За дивним фатальним збігом 4 вересня 1985 року – день, коли Василь Стус пішов з життя – припав саме на двадцяту річницю його виступу в кінотеатрі “Україна”.

Щодо порівнянь Стуса з Шевченком… Незважаючи на деякі паралелі у їхніх долях, вони, все ж таки, дуже різні. Здається, про це краще сказав сам Стус: “Мені, при всій моїй повазі до Шевченка, іноді хотілося б витрусити його з кожуха. Тому я й не перечитую його, бо боюся розчарування”.

Та як би хто не ставився до ролі Василя Стуса у становленні Української державності, є один беззаперечний факт – його поезії досі цікаві українцям. Вірші, від яких колись відмовлялися радянські видавництва та які нищіли лагерні наглядачі, нині видаються! А ще – на вірші Василя Стуса українці співають пісні…

Творчі люди завжди кажуть, що гарний поет – вже музикант. Відомо, що до одного зі своїх віршів навіть сам Василь Стус колись підібрав мелодію… Зараз важко визначити – хто першим із професійних авторів заспівав пісню на його поетичні рядки. Головне – аби цей “пісенний” ланцюжок ніколи не переривався і поєднував покоління.

Певно одними з перших розчули мелодику стусових поезій були українські барди. Свою музику і голоси подарували їм Володимир Шинкарук, Ольга Богомолець, Володимир Скоробський (дует “Журборіз”), Василь Лютий, Сергій Мороз. Іще зовсім юна Марія Бурмака на початку 90-тих вразила композицією “Верни до мене, пам’яте моя”. А 2008-го (року, що був офіційно проголошений Президентом України Віктором Ющенком, роком Василя Стуса), відбулася прем’єра літературно-музичного проекту “Стусове коло”. Пісні до якого написали і виконали Леся та Галина Тельнюк. Сучасний кобзар, бандурист і лірник Тарас Компаніченко має у своєму репертуарі пісні на поезію Василя Стуса.

Українським рокерам поетична філософія Стуса теж видалась не чужою. Одна з 5-ти композицій міні-альбому “На вірші” гурту “Фіолет” – це покладений на музику вірш Стуса “Напевно, так і треба”. А його ж поезія “У цьому полі, синьому як льон” стала піснею, яка потрапила одразу до двох альбомів: козак-рок-гурту “Тінь Сонця” під назвою “Танець серця” та акустичного альбому Сергія Василюка – “Сховане обличчя”.