Оксана Логачова. Музика. Тарас Чубай: постать голосу

Оксана Логачова. Музика. Тарас Чубай: постать голосу. Фото: Concert.ua

Серед українських музикантів є особистості, до яких ще за життя міцно пристають слова “легенда” або “культова особа”. Незаперечний володар кожного з цих титулів Тарас Чубай: автор-виконавець, рок-музикант, композитор і поет. Він – заслужений артист України, але насамперед – фронтмен легендарного гурту “Плач Єремії”, який два роки тому відзначив чвертьвіковий ювілей. Без зайвого галасу і гучних турне, але – у рідному Львові, і з публікою, що підспівувала музикантам ледь не у кожній пісні.

З легкої руки Тараса Чубая мандрує музичним простором пісня “Вона”. Її співає вже не одне покоління хлопців з гітарами, а надто тоді, коли треба справити невідпорне враження на уподобану дівчину: “Лиш вона, лиш вона сидітиме сумна, буде пити – не п’яніти”… Призабуті, а комусь і невідомі: автор пісні – Кость Москалець і аранжувальник – Тарас Чубай, а цей романтичний хіт вважають народним. І навіть – найбільш впізнаваним хітом часів української незалежності.

Тарас Чубай – музикант-філософ і нетиповий рокер.

Але звісно, що таким не народився. Він з’явився на світ 21 червня 1970-го у Львові, в родині творчої інтелігенції. Мати Галина – філолог за освітою і співачка за покликанням, батько Григорій – поет і перекладач, один з лідерів літературно-мистецького андеграунду 70-тих, згодом – репресований і до часу полишивший наш світ. Музика, з`явившись в житті малого Тараса, так і не випустила його зі своїх обіймів, а перший музичний інструмент став і першим у житті філософом, бо саме таку репутацію має альт в оркестровому світі…

Рок-гурт “Плач Єремії” народився 1990-го, коли Тарасу Чубаю було 20-ть. І назву, і переважну більшість пісенних текстів – було взято з поезії батька – Грицька Чубая, чия вишукана і образна, “незагальновживана” поезія була у вічній опозиції до застійного культпростору. А з якою ж неймовірною музикою зазвучала вона у піснях “Плачу Єремії”! Це нині нікого не здивуєш бандурою, скрипкою і сопілкою у складі рок-гурту. А на початку 90-тих – труба, віолончель і скрипка у складі “Плачу Єремії” – створювали незвичний магнетичний саунд, який чудово відтіняв щирий і емоційний вокал Тараса Чубая.

“Плач Єремії” для нинішніх сорокарічних – це не просто яскраві спогади про літа молодії і перші українські пісенні та рок-фестивалі. Хтозна, скількох із них він зацікавив сучасною і “репресованою” поезією, заохотив говорити українською, і слухати “своїх”.

В Україні початку 90-их, аби почути класний вітчизняний рок, треба було, як мінімум, потрапити на один із фестів, а не просто купити диск або ж спіймати FM-радіохвилю. Все найцікавіше відбувалося тут і зараз, і завжди наживо. “Плач Єремії” із Тарасом Чубаєм – свідомо не вписувались у новонароджений шоу-біз: не записували альбомів, не знімали відеокліпів, були живою, концертуючою командою, і все, що хотіли сказати – говорили мовою музики.

Якщо це і була стратегія – коли Тарас Чубай на зламі століття, у творчій колаборації з різними музикантами, випустив поспіль три альбоми: “Наше Різдво”, “Наші партизани” і “Наш Івасюк” – то єдино правильною, можливою і зрозумілою: нагадати кожному українцеві: де його дім, де мрії і де – вороги…

Майже три десятиліття пісні Тараса Чубая, як джерельною водою напувають кожного спраглого. Бо в них завжди про вічне – без пафосу, а про справжнє – без повчань.