О. Никифорчак. Муркотливе чудо: незвичайний учень звичайної школи

О. Никифорчак. Муркотливе чудо: незвичайний учень звичайної школи

Давні єгиптяни мали рацію. Вони вважали їх богами.

І Кіплінг теж мав рацію. Вони чинять що хочуть і коли хочуть.

І я теж – за компанію. Бо вони чудові!

Кішки. Справжня прикраса нашого світу. І психоаналітики вони неперевершені. Який би не був важкий день, які би проблеми не насіли, але, при поверненні додому, вони зустрінуть, потруться-помуркочуть. І проблема – вже не проблема.

Кажуть, що є три речі, на які можна дивитись вічно. Правда, перелік у багатьох дещо свій. У мене одним з них будуть витівки цих пухнастих друзів людини. Вони саме друзі, а не приручені тварини – на моє глибоке переконання. І через оцю самостійність та незалежність втнути вони можуть таке, що… От, наприклад, таке.

Як учні люблять ходити до школи – розповідати зайве. Була б їх воля – більшість і ногою туди не ступила. Як їм не соромно перед учнем, який день у день, без пропусків, шістнадцять років ходив до школи Елізіан Хайтс в штаті Каліфорнія, у США. Про нього директор цієї школи Беверлі Мейсон книгу написала.

До речі, трохи про різницю поколінь та дітей різних поколінь, як я це бачу:

Олександр Никифорчак. Вітаю у майбутньому: ми та наші діти

На початку нового навчального 1952 року до класу номер 8 зайшов смугастий кіт, спокійнісінько всівся на стіл та почав чепуритись. А оскільки було видно, що він голодний, то вчителька дозволила його напоїти та нагодувати. Відтоді щодня він приходив зранку й ішов кудись по закінченню занять. Весь час в один і той клас, його так і звати стали – Клас 8. Таке от незвичне ім’я.

Проходив час. Кіт став звичним, навіть такою собі реліквією та атрибутом цієї школи.
Такого незвичного учня полюбили всі: і вчителі, і учні. Клас 8 (обидва) стали найпопулярнішими в школі, була навіть посада введена, за право обійняти яку точились неабиякі баталії. Годувальник кота – чи не “крутіше” директора. Це спричинило й дещо негативні наслідки. Для кота. Він став страждати від надмірної ваги.

Щороку стало традиційним фото з ним випускників школи. Ще раз повторю – жодного дня він не пропустив, непоганий приклад для наслідування двоногим учням, чи не так?

З часом вік та хвороби брали своє, перенесена пневмонія та бійки з “конкурентами” теж здоров’я не додали. Потрібен був постійний догляд та постійна “прописка”. І одна з вчительок, Вірджінія Накано, що жила поряд, стала забирати його додому, і вже звідти він щоранку ходив на уроки, повертаючись ввечері до нової господині. Потім, коли йому вже було важко ходити, вчителі слугували йому своєрідним таксі – носили кота звичним маршрутом.

Кіт був безхатченком і де він жив до поселення в домі вчительки у “вільний від уроків” час – невідомо. Це так і залишилось таємницею, хоч слава цього незвичного учня ширилась штатом та країною – журналісти були частими гостями школи.

У всіх шкільних альбомах цих років кіт Клас 8 був обов’язковим учасником, посередині фото, в оточенні учнів. А сайт школи й досі має сторінку, присвячену смугастому учневі-талісману школи, є і його особистий сайт та сторінка у фейсбуці. Читання уривків зі згаданої вже книги директора школи Беверлі Мейсон “Кіт на ймення Клас 8” теж стало традиційним першим уроком у цій школі.

Продовжувалось це до 1968 року, коли кіт, в досить таки поважному віці – 21 рік, рекордний, я б сказав, – помирає. Ховають його у власній могилі, а газета “Лос-Анджелес Таймс” навіть друкує некролог.

В 1972 році у Каліфорнії було засновано фонд “Клас 8” для допомоги кішкам-безхатченкам.

Про мавп кажуть, жартома звісно, що вони не говорять, бо бояться, що їх працювати примусять. Я ж вважаю, що це більше кішок стосується. Заговорять – і ми залишимось без чи не найкращих друзів. Їм є що сказати. Ми дуже часто їх не достойні. Поміркуйте, будь ласка, над цим. Як ми, буває, з друзями поводимось. Найвідданішими – бо мовчать, пожалітись не можуть.

(Колаж та фото автора, всі монети – із власної колекції)