Никифор (Епіфаній) Дровняк – видатний український художник-примітивіст, самоук, якого ставлять на один щабель із Марією Примаченко, Катериною Білокур, Ніко Піросмані. Майже все життя він провів у маленькому містечку на Лемківщині, але у своїх творах зображував великі міста й технічний прогрес. Та найбільший вплив на його творчість справило українське народне мистецтво з його колористикою і ритмічністю.

Народився художник 21 травня 1895 року в містечку Криниця (Лемківщина). Мати Євдокія Дровняк була глухонімою, батько невідомий. Ім’я Епіфаній записано при хрещенні по святцях – інше незаконно народженим не давали. Хлопчик погано чув, не міг чітко говорити, дефект мовного апарату передався спадково по материнській лінії. У школі хлопчині було важко, а тому довелося покинути науку. Усе що він умів – це писати друкованими літерами, трохи читав. Найбільше любив малювати, спочатку грифелем, потім робив замальовки на клаптиках паперу. Містяни іронічно називали хлопчика Никифор Матейко (Ян Матейко – видатний польський художник, має в доробку полотна історико-патріотичного спрямування та батального жанру. Його йменням названа академія образотворчих мистецтв у Кракові). А потім Перша світова війна, мати померла, хлопець залишився зовсім самотнім. Через те що не вмів налагодити контакт з оточенням, його сприймали за дурника й глузували.

Найбільш ранні роботи художника, які дійшли до наших часів написані до 1920 року. Як писав Тадеуш Щепанек:

“Збережені малюнки – це переважно навчальні ескізи, на них видно сліди гумки, помітні виправлення неправильно накреслених ліній. Никифор намагається опанувати лінійну перспективу, викреслює осі симетрії”.

Творча спадщина Никифора – це десятки тисяч робіт. На думку фахівців, найвидатніші відносяться до 1920-1930 років. У цей період визначилися його іконографічні й естетичні пріоритети. Значну частину своїх робіт він роздав, коли вже зовсім бідував – то продавав їх, але за дрібняки.

Його талант відкрив український художник Роман Турин. Він же став першим колекціонером акварельних композицій Никифора. На початку 1930-х років він приїхав у місто Криниці. Саме тоді йому на очі потрапили роботи Дровняка. Живописець був у захваті від побаченого. Він відібрав понад дві сотні робіт Никифора й відправив їх у галерею Leon Marseille, що в Парижі. Там якраз експонувалися картини італійських, французьких й українських художників (листопад 1932 року), яку організував Український музей імені Тараса Шевченка. Там роботи лемківського майстра високо оцінили й “записали” до плеяди світових художників.

Наступним хто зацікавився творчістю Никифора став польський митець Єжи Вольф. У 1938 на шпальтах часопису “Arkady” він опублікував нарис “Маляр наївного реалізму в Польщі. Никифор”. Про Дровняка знову заговорили у світі мистецтва.

“З його мистецтвом я і мої друзі зіткнулися кілька років тому в Парижі, і це зіткнення було сліпучим, я досі пам’ятаю той момент, коли я вперше побачив ці маленькі акварелі й це здивування не залишає мене дотепер. У цих роботах мене вразила насамперед незвичайна зрілість й інакшість. Ці листочки паперу були ні на що не схожі. Ці маленькі картинки прості, як природа, їх унікальність полягає в тому, що їх автор щиро побачив дійсність іншими, не такими, як у всіх, очима”, – так писав Вольф.

У липні відбулася експозиція його робіт у Львові “Виставка художника-самоука Никифора”. Невдовзі в щомісячнику “Українське юнацтво” з’явився позитивний відгук на цю виставку.

У 1947-му під час операції “Вісла” Никифор, як і 140 575 українців, був примусово виселений з етнічних земель на території у північно-західній Польщі та на територію УРСР. Художника чотири рази висилали до Щецина, але він щоразу, долаючи пішки сотні кілометрів повертався до рідного дому. Тоді проблему вирішили інакше – змінили йому національність, назвали Яном із прізвищем Никифор.

Він, як і раніше, жив і працював. Самотній, бідний, його роботи майже ніхто не купував. Збереглася навіть його ілюстрована записка, у якій художник просив за свої картини “шматочок полотна або їжу або дрібку грошей, лише щоб прожити”.

Зростанню популярності Никифора сприяли виставки його робіт: перша персональна на батьківщині відбулася в 1949 році, за нею й зарубіжні: Париж, Амстердам, Брюссель, Льєж. Критики порівнювали художника-примітивіста з Анрі Руссо.

“Я ніколи не переживав таких сильних емоцій, як ті, які викликали у мене ці картини. Перший раз я побачив їх у 1965 році. Тоді я малював архітектуру, але тільки побачивши ці роботи, зрозумів, як це потрібно робити. Він був художником до мозку кісток, прекрасним, глибоким автором, він ставився до своєї творчості, як майстри епохи ренесансу, класично, чесно. Все, що він малював, було їм побачимо. Він чудесним чином виходив за задані дійсністю межі обов’язкового і створював картину, світ, що володіють власною структурою. Він розповідав себе, малював свій космос”, – так писав про нашого земляка польський художник Едвард Двурнік.

Картини художника побували не тільки на европейських на виставках, а й за океаном – США, Бразилія. Вони зробили його знаменитим на весь світ. Йому замовляють роботи імениті галереї, шанувальники розкуповують картини Дровняка ще мокрими.

У 1960-ті роки Никифором опікувався Мар’ян Влосінський, він допоміг облаштувати майстру житло, забезпечував харчуванням і медичним обслуговуванням, діставав матеріяли для робіт.

Але Никифор вже давно страждав на сухоти, майже все життя проведене в злиднях, холоді, голоді не могло не позначитися на його здоров’ї. Запізніле лікування вже не допомагає, хвороба прогресує. 10 жовтня 1968 року Никифор-Епіфаній Дровняк відійшов у засвіти.

Творча спадщина величезна – майже 40 тисяч тільки збережених робіт. Сьогодні його роботи експонуються в різних художніх зібраннях галерей і музеїв, а також, значна частина перебуває в приватних колекціях.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram