1961 року 35-річна лікарка Ніна Строката познайомилася зі своїм судженим – одним із діячів Організації Українських Націоналістів Святославом Караванським. Відбувши 16 літ і 5 місяців ув’язнення на Магадані, Колимі й у Мордовії націоналіст приїхав до Одеси після амністії. За рік Ніна, завідувачка лікарської дільниці в Татарбунарі, повернулася до Одеського медичного інституту. 1963 року її було призначено молодшим науковим співробітником Центральної науково-дослідної лабораторії, де вона працювала до 1971 року. Мікробіологиня та імунологиня Ніна Строката-Караванська підготувала дисертацію на звання кандидата наук. Чоловік Святослав Караванський поновив навчання на вечірньому відділенні філологічного факультету Одеського державного університету.

Паралельно він розпочав власну опозиційну боротьбу. Святослав Йосипович знав: у Союзі “колишніх в’язнів”, якщо йдеться про статтю № 58, немає. Це рецедивістів-убивць у СРСР направду реабілітували й амністували. Але не “політичних”, яких у Союзі ніколи не було: за Сталіна, за Хрущова, за Брєжнєва всі “політичні”, а передовсім українські націоналісти опинялися за ґратами дуже швидко. Святослав Караванський був тим, хто одним із перших у Червоній Імперії готував та поширював самвидав та пропагував українську мову. Не дивно, що в листопаді 1965 року Святослава Йосиповича було вдруге заарештовано й за два дні його без суду відправлено на відбування 25-річного терміну. Відтоді для Ніни Строкатої розпочалося інше життя. Тепер вона назавжди уклала інший шлюб: з дисидентством. І розпочала боротися проти будь-яких безправних арештів та осудження чоловіка. Керівництво інституту вимагало відмовитися від свого чоловіка, але жінка сказала: “Ні”.

Органи КДБ намагалися вмовити Ніну засудити Святослава за його вчинки. Ніна Караванська залишися при своєму, не покинула чоловіка, а в грудні 1966 року подала клопотання на ім’я начальника табору, де перебував її чоловік, а також генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, та до редакції французької комуністичної газети L’Humanité такого змісту: “<…> Упродовж 18 років адміністрація таборів виявилася неспроможною вплинути на в’язня Караванського С. Й., а його родині не дають можливості підтримувати з ним дозволені законом контакти. Тому я, дружина Караванського С. Й., прошу його розстріляти, щоб припинити багатолітні страждання мого чоловіка та нескінченні конфлікти між Караванським та адміністрацією”.

У квітні 1970-го, попри клопотання люблячої дружини, Святослав Йосипович Караванський був засуджений на додатковий термін: 5 років тюрми та 3 роки заслання. Суддя не забув і Ніни Антонівни, він виніс окрему ухвалу до Одеського медичного інституту: “для вжиття заходів громадського впливу щодо Строкатої Ніни Антонівни з метою виховання у неї почуттів високого патріотичного обов’язку, як громадянина СРСР”. Осуд поведінки Строкатої-Караванської у колективі й ректораті та тривалі утиски на роботі закінчилися звільненням імунологині в травні 1971 року. Улаштуватися на роботу в Одесі Ніна Антонівна, звичайно, з таким “собачим паспортом”, як піднаглядна КДБ, не могла. Науковиця найвищої проби змушена була працювати викладачкою медичного технікуму, обмінявши одеське житло на помешкання в Нальчику.

6 грудня 1971 року Ніна Антонівна була заарештована. Річ у тім, що в Одесі саме арештували лікаря Олексія Притику, і він зізнався, що Строката привозила з Києва та Львова самвидав чорноволівського “Українського вісника”, де вони з Олексієм Різниківим його розповсюджували. Усім трьом інкримінували антирадянську агітацію, поширення та читання самвидаву та збирання коштів для допомоги політв’язням. Її звинуватили ще й у написанні листа на захист московського письменника-дисидента Юлія Данієля.

Ігор Калинець та В’ячеслав Чорновіл створили у Львові Громадський комітет захисту Строкатої, до якого увійшли Василь Стус, Леонід Тимчук та Петро Якір. Це була перша відкрита правозахисна організація в Україні. Але вже на початку 1972-го майже всі члени комітету опинилися за ґратами. Вони встигли оприлюднити лише два документи: заяву про створення комітету та бюлетень “Хто така Н. А. Строката (Караванська)”. На захист Строкатої виступило й Американське товариство мікробіологів, яке обрало її своїм членом. 19 травня 1972-го Ніна Антонівна була засуджена за частиною 1 статті 62 Кримінального кодексу УРСР на 4 роки ув’язнення у таборі суворого режиму за звинуваченням у “проведенні антирадянської агітації та пропаганди”.

Покарання відбувала в жіночому відділенні табору ЖХ-385/3 у селі Барашево Теньгушевського району Мордовії. Одначе ще в часи дев’ятимісячного перебування у слідчій в’язниці КДБ Караванська підірвала здоров’я, тож у таборі її стан суттєво погіршився. Утім, навіть у неволі вона була учасницею голодних страйків жінок-політв’язнів. Із нею пліч-о-пліч перебували Дарія Гусяк, Надія Світлична, Ірина Сеник, Ірина Стасів-Калинець, Стефанія Шабатура. Останні дні терміну Строката провела в онкологічній лікарні, а наприкінці 1975 року вона була випущена з концтабору із забороною повертатися на територію України. У відповідь на це блюзнірство Строката відмовилась від радянського громадянства.

Після звільнення Ніна Антонівна поселилася на півночі, у місті Таруса Калузької області, де за нею стежили органи. Життя позначилося на здоров’ї Строкатої, і в 1976-му вона знову тяжко захворіла та була доставлена у місцеву обласну лікарню, звідки за її проханням виписалася у листопаді. Таке рішення було зумовлене бажанням лягти на лікування до столичної лікарні з досвідченішим медперсоналом. Ніна Антонівна лягла в одну з таких лікарень, не спитавши дозволу у міліції, 20 листопада та пролежала там до 4 січня наступного року. Та за це порушення 17 січня суд оштрафував жінку на 20 карбованців, а вже 3 лютого її знову взяли під нагляд ще на пів року. Надалі цей термін ще кілька разів продовжували.

1976 року Ніна Караванська стала однією із засновників Української Гельсінської групи, яка заснувалася радянськими дисидентами задля сприяння Гельсінським угодам. За 10 років після арешту Святослава Караванського Ніні нарешті дозволили однодобове побачення з чоловіком. 1979-го, коли чоловіка випустили, подружжя намагалося отримати дозвіл на повернення в Україну. Та батьківщини побачити Ніні більш не судилося. Утім, влада дозволила Караванським скористатися лише одним із викликів до США. Остерігаючись ще одного ув’язнення Святослава, який на той час провів у концтаборах 31 рік, подружжя Караванських 30 листопада того ж року відбуло до Відня. 11 грудня вони потрапили у Сполучені Штати, де оселилися у місті Дентон, штату Техас. Там Ніна Строката 2 серпня 1998 року померла.

8 листопада 2006 року президент України Віктор Ющенко посмертно “за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод” нагородив Ніну Строкату орденом “За мужність” I ступеня.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram