“У своєму житті я втратив уже все, але як довго залишиться бодай одна краплина моїй крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися зброєю, але б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних та здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива. Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються”, – писав видатний художник, графік, активний громадський і політичний діяч, член ОУН Ніл Хасевич.

Ніл народився 25 листопада 1905 року в селі Дюксин Волинської губернії. Батько був дияконом. У родині Антона Івановича та Федотії Олексіївни Хасевичів окрім Ніла було ще двоє синів – Федір й Анатолій. Вони, як і батько, стали священниками, але доля їхня склалася трагічно. Анатолія закатували поляки, а Федора після війни заслали в Сибір, де він і загинув. Змалку Ніл виявляв неабиякий хист до малювання, часто зображував портрети односельців, чи просто переносив на папір краєвиди рідного села. Проте сім’я не мала статків, тому захоплення малого особливо не підтримувалося. Початкову освіту хлопчина отримав вдома, пізніше вчився в церковноприходській школі, потім – у духовній семінарії Житомира. Саме тут, у майстернях іконописців, Хасевич і навчився малярським основам.

У 14 років Ніла спіткала трагедія. Він разом із матір’ю на одному із залізничних переїздів потрапив під поїзд. Мама загинула, а хлопець залишився калікою – йому відрізало ліву ногу. Після тривалого лікування, Хасевич навчався в майстерні Василя Леня, водночас займався самоосвітою, і закінчив екстерном рівненську гімназію. Щоб мати змогу пересуватися – самотужки вирізав із дерева протез. Французька компанія, яка володіла залізницею де сталася трагедія виплатила компенсацію. На ці кошти Ніл подався до Академії мистецтв у Варшаву й став вільним слухачем графічного факультету.

У той період українці, які навчалися в академії створили гурток “Спокій”, туди ж увійшов і Хасевич. Петро Мегик, один з учасників товариства так описував Ніла:

“Невеличкого зросту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги – дерев’яна, закінчена грубим патиком, примітивна, власної роботи протеза. Пильно вчиться і неймовірно матеріально бідує. З дому від батька не одержує нічого, бо там не менша біда”.

Всупереч усьому 1935 року Хесавич закінчує академію й отримує диплом, за яким має право вчителювати в середніх школах. Дві його роботи “Прання” та портрет Івана Мазепи були відзначені премією і дипломом. У 1937-му на міжнародній виставці гравюр у Варшаві, Ніл за свою роботу отримав третій грошовий приз. За два роки вийшов альбом екслібрисів “Книжкові знаки Ніла Хасевича”.

Ніл мав чимало польських шанувальників. Його роботи в галузі станкової, книжкової, документальної графіки та деворити високо цінувалися знавцями. Йому пророкували перспективне мистецьке майбутнє у Варшаві, для цього потрібно було лише одне – взяти польське громадянство. Ніл відмовився. Із початком Другої світової війни повернувся на Батьківщину.

Хасевич вчителював у місцевій школі, підпрацьовував бухгалтером, малював. Водночас долучився до громадсько-політичного життя й став членом Волинського Українського Об’єднання, потім вступив до Організації Українських Націоналістів.

У 1941 році, коли вибухнула німецько-радянська війна, і більшовицькі каральні органи напередодні відступу без суду й слідства знищили тисячі людей, лише запідозрених у нелояльності до режиму, Ніл Хасевич остаточно вирішив присвятити своє життя боротьбі проти сталінського тоталітаризму.

За часів німецької окупації Хасевича обрали мировим суддею, настільки великим авторитетом користувався Ніл у своїх земляків. Згодом художник вступив до лав Української Повстанської Армії. У підпіллі Ніла знали під іменами “Бей-Зот”, “Старий”, “333”, “Левко”, “Рибалка”, “Джміль”.

Ніл Хасевич став найвідомішим та найуспішнішим пропагандистом у лавах УПА, чому посприяв його великий талант художника. Він працював над ілюстративним наповненням повстанських часописів “Хрін”, “До зброї”, “Український перець”, керував роботою підпільної друкарні, готував численні листівки, брошури й летючки, чимало з яких дійшли до наших днів.

Багато зусиль і часу Хасевич приділяв розробці проєктів нагород і відзнак УПА, бофонів (аналог грошей), різноманітних печаток, бланків, а також національної символіки. Готував нові покоління митців, які продовжували справу Хасевича в інших краях. Роботи Ніла з’явилися навіть у країнах Заходу – долаючи “залізну завісу”, їх перевозили у вільний демократичний світ. Так, 1951 року було видано альбом “Графіка в бункерах УПА”, з яким ознайомилися делегати Генасамблеї Організації Об’єднаних Націй.

Радянські каральні органи почали справжнє полювання за митцем, який відкривав світові правду про тоталітарну сутність політичного режиму в СРСР. Для пошуку Хасевича створили оперативну групу Міністерства державної безпеки, якою керував капітан Борис Стекляр. До речі, в Рівному Стекляр був справжнім героєм війни, його постійно запрошували на паради, присвячені перемозі над нацизмом. Коли ж Інститут народної пам’яті зацікавився справою вбивства Хасевича, з глибини історії виринуло ім’я Стекляра. У 2016 році він подав позов до суду, вимагаючи заборонити доступ до своєї особової справи в СБУ. Борис посилався на захист особистого життя й інформації. Та все ж 26 квітня 2017 року Генеральна прокуратура України почала розслідування за фактом вбивства художника. 93-річний Стекляр своєї вини не визнав, а російським журналістам Борис Стекляр говорив: “Це була моя робота. Я робив свою справу. Ті, хто залишилися в живих з бандерівців – наша біда”. У січні 2018 він помер, так і не дочекавшись вироку.

Але повернемося до Хасевича. За його голову радянська влада обіцяла нагороди, посади, почесті. Зрештою підлабузникам вдалося визначити місце, де переховувався художник – криївка біля села Сухівці (Рівненська область).

Посмертне фото. 1 – Ніл Хасевич – “Бей-Зот”, 2 – В’ячеслав Антонюк – “Матвій”, 3 – Антон Мельничук – “Гнат”. Березень 1952 року. Із альбому “Ніл Хасевич” (Львів, 2010)

4 березня 1952 року Стекляр зі своїми прибічниками оточили криївку. Хасевич був приречений. За однією з версій художник застрелився з власної зброї, його два охоронці Антонюк і Мельничук також покінчили життя самогубством, спаливши перед тим усі важливі документи. За іншою – саме Стекляр жбурнув гранату в криївку, що й призвело до загибелі Хасевича та інших.

Колишній вояк Української Повстанської армії Дмитро Удод згадував:

“Це було 1952 року в Клевані, колишньому райцентрі на Рівненщині, до якого входили Білівські хутори, де в криївці був убитий Ніл. Їх, повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок. Його посадили під дубом. Чекісти привозили завжди вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах населення, щоб деморалізувати його. Коли вже енкаведистам набридало видовище, вони вивозили трупи в окописька. Десь там і тіло Ніла Хасевича знайшло свій останній притулок”.

До сьогодні могили, де віднайшов свій вічний спокій художник не знайдено.

Ніл Хасевич назавжди увійшов в історію України й української культури як видатний митець і великий патріот. Талановитий графік, він став найвідомішим пропагандистом у лавах Української повстанської армії, віддав усі сили для боротьби з радянським режимом і став яскравим символом незламності українського духу.