Щоб ви сказали, якби якийсь письменник узявся втілити мрії дітей про присутність у своєму українському житті Мері Поппінс, Карлсона та клоуна з “Воно”, що раптом став добрим? Хтось би розсміявся: такий клон з персонажів Стівена Кінга, Астрід Ліндґрен та Памели Ліндон Треверс неможливий. Не поспішайте. Адже існує велика доля ймовірності, що такий персонаж, образ спасителя та захисника дітей і дорослих уже присутній. Його ймення – Гримуля. Він зовсім не нащадок братів Грімм. Він гримить, немов каструлі на нічній кухні дитячого садочка: грим-м-м. І його творець – Артур Закордонець, милий, усміхнений український письменник із велетенськими очима, здатними зазирнути в потойбіччя, і, як і сімнадцятеро дітей із його роману “Гримуля”, раптом віднайти в потойбіччі й щось світле.

Якщо ми прочитаємо “Гримулю” Артура Закордонця, знаного як автора роману “Віденський сокіл” і не тільки, то раптом зрозуміємо, наскільки все насправді складно. Психологи намагаються заспокоїти та втихомирити людей. Історики намагаються виправдати їхнє існування. Філософи вигадують альтернативні світи, придатні для замешкання в них обраних, тобто комфортних насправді лише для самих філософів. І лише письменники, люди, які, здавалося б, найбільше з-поміж решти живляться уявою та залюбки перебувають у світі всілякого неіснуючого, іноді кажуть правду про нашу тутешню дійсність. І вона виявляється складною. Бо складається зі справжніх добра й зла, а не тільки зі сну, в якому чинність, так би мовити, токсичність цих двох чинників якось можна проігнорувати чи примирити. Тільки письменники та віряни вірять у модерному світі в реальність, а не відносність добра й зла, і тому письменники іноді досі нагадують біблійних пророків. Іноді вони намагаються пояснити нам природу добра й зла, але найчастіше просто розповідають про їхню тотальну дію, про реальність, принаймні відчутність, духовних світів, що зумовлюють дії цих двох чинників. Роман “Гримуля” якраз належить до останніх.

Артура Закордонця порівнюють більше зі Стівеном Кінгом. Справді, і американський, і український автори не просто шукають щілин між світами, але віднаходять достатньо дір для взаємопроникнення та взаємовпливу цих світів. Узагалі, Артур Закордонець із Хмельниччини є певною мірою українським Стівеном Кінгом, тільки якщо брати до уваги жанр роману “Гримуля”. Тому що стиль Артура нагадує витончений, простий, але дотепний, коли йдеться про принагідні визначення, стиль Оскара Вайлда. От як і його метафора: “сузір’я дитячих очей, де поки що не було ані крапельки сну”.

17 дітей у дитячому садочку “Диво”, “переслідувані” батьками, працівниками дитячого садочку, однолітками та ще купою проблем, які трапляються з нами у цьому ніжному віці, мріють про спасителя, такого собі лева з дитячою головою у формі бурульки, з крилами і хвостом. Оскільки мріють вони вголос, раптом Гримуля стає дійсністю. І приходить у життя мешканців дитячого садочка. Він опікується передовсім дітьми, але приходить на допомогу до всякого, хто увірує в його існування і потребує допомоги. З якоїсь миті виявляється, що потойбічний друг дітей Гримуля – не поодинокий у цьому, нашому світі. Адже світ складається з людей та “придумків” – духів, вигаданих дорослими та передовсім дітьми. Добре, якщо такий “придумок” – плід дитячої фантазії, і горе, коли це витвір фантазій дорослого, переслідуваного розмаїтими страхами дорослості:

“Діти виростають, стають дорослими і починають вірити в усілякі дурниці, придумані дорослими. Ти, дурнику мій гумоголовий, уявити собі не можеш, що вигадують дорослі, коли перестають вірити в диво і починають вірити лише у свій страх, і лякати своїми страхами власних дітей і страхати увесь світ навколо, аби ще більше того світу боятися. Саме тому не люди керують власним світом, а придумки їхнього страху, лише зовні схожі на людей…”

Але навіть у світі духів, навіть тих, що вигадані нами, за Артуром Закордонцем існує субординація. Якщо Гримуля – плід фантазії дітей, то “придумок” Бос – плід зневіри дорослих із того самого міста. Але монстр, вигаданий дорослими, безповоротно гине після першої ж тотальної атаки з боку дитячої мрії. Гримуля ж “воскресає” в романі тричі, як добро: убієнне, але насправді вічне. І вже зовсім риторично, як крик серця і поклик душі постають питання, здається, адресовані Артуром Закордонцем у дійсність кожного з нас: “Люди, як сказати словами, що все не так, як має бути? Ви ж умієте вигадувати, чому ж не вмієте знати?” Дійсно, чому. Чому б нам, як дітям у садочку, не навчитися відрізняти добро від зла, чуваючи добро всім серцем у всіх розкиданих довкола предметах?

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram