Верховна Рада. Вхід номер один. У дверях стоять як мінімум двоє хлопців у камуфляжній формі. Кожен з них на півголови вищий та на половину ширший за мене у плечах. “Добрий ранок”, – вітаюся. Бачу, що хлопці не звикли, але вітаються у відповідь. “Ваше посвідчення”, – каже мені один з них. Простягаю йому голубеньку картку з голографічною наліпкою. Він уважно дивиться в неї, потім – мені в очі. “Проходьте”, – каже вояка та зачиняє на засувку товстезні двері у мене за спиною.

Біля гардеробу черга. Чоловік, старший (що за віком, що за званням) за тих, які були у дверях, перевіряє акредитаційні картки. Від зграї журналістів його відділяють стіл та такий собі турнікет-вертушка, як у метрі. Чоловік бере паспорт, посвідчення парламентського кореспондента та звіряє дані з надрукованим списком. Якщо у нього виникають бодай якісь сумніви, він викликає підмогу, а це ще два-три чоловіка у формі.

Після вертушки кидаю свого рюкзака на стрічку рентгена. Такого самого як на митниці, тільки трошки меншого. Виймаю всі речі з кишень та проходжу крізь рамку. Щось пищить. До мене підходить чоловік у формі з металодетектором у руках та проводить їм у всіх “зонах комфорту” – поперек, тазова зона, де кишені з переду та ззаду, іноді навіть навколо чобіт та під пахвами. У такі хвилини відчуваєш себе дуже ніяково та невпевнено. Це як у супермаркеті – знаєш, що нічого не крав, але боїшся, що рамка на виході запищить.

“То кльопки на штанях”, – каже колега того, що з металошукачем. Чоловік, який на кілька секунд став тобі ближче за сповідника, мовчазно киває головою та відходить. Рамка знову пищить – черга на вході більшає.

Швиденько розпихую все по кишенях – диктофон, телефон, номерок з гардеробу. Відкриваю рюкзак, щоб подивились на мої замизгані блокноти, книжку, гаманець. Ще дві сходинки – і от я нарешті… на четвертому контрольному пункті. В мене знову перевіряють акредитацію. “Проходьте”, – каже черговий.

А я говорив, що всі вони озброєні? Табельні пістолети моторошно виблискують у потертих кобурах на поясі. Зброя та форма – символи сили та влади.

Нарешті перший поверх. Під скляною коробкою за майже півтора мільйона гривень підсвічується синьо-жовтий прапор. Це той, який депутати занесли у сесійну залу парламенту, проголошуючи Незалежність. Праворуч та ліворуч від того скляного гроба розкинулись крила сходів. Піднімаюсь правими, бо там завжди є де кинути свої речі. У цьому крилі розташована також зона для брифінгів, а отже і купа апаратури, і кулер з водичкою. А ще на цій стороні двері, крізь які у сесійну залу заходять представники “Свободи”, “Самопомочі” й Опозиційного блоку.

І тут починається найцікавіше.

Будівля українського парламенту – то фортеця. Її охороняють надійніше за державний кордон, банки та таємницю приватного життя. Якщо, не дай Боже, почнеться зомбіапокаліпсис або ще якесь стихійне лихо, треба шукати сховку саме тут. Сюди ж навіть комар не залетить без дозволу, перевірок та інших процедур!

Саме такі думки у мене виникають, поки я стирчу на підвіконнях, зиркаючи на праві бокові двері до сесійної зали.

Поруч зі мною на стільці з червоною оксамитовою оббивкою сидить кремезний рудобородий чоловік. Він трохи схожий на гнома з фентезійної книжки, тільки замість сокири в руках у нього смартфон. Він не журналіст і не помічник народного депутата (хоча має саме таку корочку, а, може, й обидві). Це особистий охоронець нардепа з Опоблоку.

А от з’являється ще один в оточені чотирьох “помічників”. Вусатого видає навушник з таким, знаєте, закрученим дротом, які були в радянських телефонах. Четвірка не тільки всюди слідує за своїм патроном, а й відштовхує тендітних, але таких нахабних журналісток.

Ось ще промайнуло кілька таких “помічників”, скоріш за все відставних військових – виправка, пози, характерні рухи.

І от мені незрозуміло, що вони тут роблять та від кого захищають своїх панів. Звісно, після нападу на Адама Осмаєва та Аміну Окуєву ставлення до журналістів змінилося, але ж тих, що проходять у будівлю Ради, ретельно перевіряють ще до того, як видати акредитацію. Пронести сюди зброю неможливо – у мене якось з ключів зняли пластиковий брелок, який можна використати як кастет. А ще хотіли відібрати виделку із лотка з обідом. Чого боятися народному депутату, якщо він справді народний, тобто представляє інтереси народу? Чому у Європі депутати та міністри їздять по місту на велосипедах та у метрі, а наші – тільки у “Мерседесах” преміум-класу? Чи перевіряють на вході цих охоронців так само ретельно як журналістів? Впевнений, що ні, бо як би тоді димові шашки залітали у сесійну залу?

Це все рудименти 90-х. Їх початок я не дуже добре пам’ятаю, але знаю, що на “стрєлку” завжди приїжджали в оточені спортивних молодиків. Навіть якщо вирішити питання вдавалося без грубої сили. Бо оці всі м’язи були чимось на кшталт хвоста павича. Чи потрібні депутату зовнішні атрибути сили? Ні. Але ж звичка сильніша за здоровий глузд. Чи таки у них в будівлі ВР щодень відбувається грандіозна “стрєлка”?

Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Ціна патріотизму: скільки коштує громадянська позиція

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]