Навчитись прощати – це найскладніша у світі професія. Треба переступити через свою гордість і проломитися перед іншою людиною з гордістю. Очевидно, більшою, ніж у тебе. Так думала вона завжди, коли зустрічала на вулиці свого однокласника. Цього разу він йшов на нічну робочу зміну, вона – з ранкових лекцій. Це був не звичайний однокласник, а той, який глузував з неї на перервах. Вони ніколи не віталися при таких зустрічах. Удвох вдавали, що незнайомі. Відверталися в різні боки і йшли у своїх справах.

Дві дорослі людини, з різних світів, різних професій. Він – геніальний лікар з великою родиною – дружина, діти. Вона – самотня викладачка в престижному виші з когортою тваринок в квартирі.

“Господи, як давно це було! 20 років тому я закінчила школу, а він досі не йде з моєї голови”, – йшла і думала дівчина, жуючи сандвіч з найближчого кіоску, й похрускуючи широкою підошвою по жовтому листю. Осінь цього року була особливо барвиста і на диво тепла. Бабине літо затягнулося на весь вересень та шмат жовтня. Жодної краплини дощу! Ніякого вітру! “В таку пору можна лише закохуватись у всіх підряд – в людей, тварин, рослин. Це прекрасно!” – змінила хід думок жінка.

Настя мешкала на околиці міста. Щоб добиратися до роботи завжди треба було витратити купу часу й зусиль, оскільки ще з юності мала трохи зайвих кілограмів. Їй важко було пересуватися містом, важко заходити в автобус на передні маленькі двері (а водії в цьому місті відкривають лише передні двері, аби не пропустити “зайців”), важко було підніматися сходами до катедри, яка була аж на 9-му поверсі (а ліфти часто ламалися). Жінці було вже далеко за 30-ть і заміж вона так і не вийшла. Так, були симпатії, були хлопці, було кохання, але своєї людини вона не зустріла.

Читайте також: Ви їм зовсім не потрібні. Просто живіть далі

Анастасія Григорівна, так її кликали студенти, була дуже розумна і добра, до неї тягнулися люди. Вона викладала історичну дисципліну, була фанатом своєї справи й тому завжди огорнута увагою студентів. Вони її любили й без поважних причин не прогулювали пари. Але тим самотність не заткнеш. Все ж приходила в порожню квартиру-клітку, яка була на 9-му поверсі. Звичайна радянська забудова, яка дісталася від батьків (з викладацькою зарплатою собі житло не купиш). У квартирі, звісно ж, був кіт, пес й папуга. Можна вже зараз уявити той аромат тваринного світу. Але їй те все надзвичайно подобалося.

Анастасія ступила на пішохідний перехід, надкусила свій сандвіч і не помітила, як з-за рогу вилітає червона машина. Це відбулося миттєво, ніхто нічого й не зрозумів. Бутерброд та пішохід розлетілись в різні сторони. Світ зупинився. Настін світ поставлений на павзу.

З автомобіля вибіг збуджений від страху молодик й перше, що зробив, спробував намацати пульс, до кінця не розуміючи, як це робити. Справа секунди і Настю та водія обступили люди, зупинились машини і о! (нарешті!) хтось таки викликав швидку.

Карета швидкої гнала щосили, обганяючи усі машини, виїжджаючи на зустрічну й розганяючи осіннє листя, яке завалило дорогу до лікарні. Добре, що місце призначення було недалеко й чергова бригада швидко передала дівчину у відділення. Оперувати треба було терміново. Лікар зміни саме прийняв пост на нічне чергування. Так, це був той самий однокласник, Вадим Ременюк, який глузував з Насті усі шкільні роки. Побачивши свою непритомну однокласницю, він, за звичкою, відвернувся. Далі думати часу не мав. Взявся оперувати.

Що було в голові у Вадима в цю мить? Він бачив 30 хвилин тому її на алеї з бутербродом. А зараз він витягує її з того світу. Чи ненавидів він її зараз? Чи хотів би просити вибачення? Чи йому соромно за той булінг? Він не знав, йому заважала його пиха.

Операція тривала дві години, Вадимові здалося, що кілька хвилин. Він постійно думав про Настю і про те, що хоче її врятувати. 15 років хірургічної практики дали своє – голова була зайнята думками, а руки робили.

У ту ніч Настя була єдиним пацієнтом і це тішило медперсонал. Усі розбрелися після операції по своїм кабінетам чекати кінця зміни. Вадим же сів чергувати біля неї.

Вона опритомніла через тиждень й однокласник про це дізнався вже на зміні. Настя не підозрювала, що життя їй врятував той, кого вона ненавиділа, адже саме він був причиною її невпевненості, вважала жінка. Вадим стояв під палатою кілька хвилин, аж поки не зашелестіла в коридорі прибиральниця. Зайшов. Вони обмінялись поглядами. Перша сказала Настя: “Ти? Ти мене врятував?”. “Така робота”, – відрізав він. “Дякую”, – й у голові зашуміло.

На роботу Анастасія Григорівна вийшла вже через рік. Це сталося на початку осені, зайшла, як вперше в житті, в авдиторію до першокурсників. Шкутильгала на одну ногу, ще ходила з ціпком, невпевнено. Схудла й трохи посвітліла на обличчі. “Що ж, давайте знайомитись, друзі. Чи всі є, хто староста?”, – промовила невпевнено до аудиторії Настя, дістаючи журнал. “Я! Присутні всі”, – піднялася маленька білявка. “Приємно усіх бачити! Як тебе звати, дівчино?”, – спитала викладачка. “Антоніна Ременюк”, – відповіла посміхаючись білявка. “Вадимівна?”, – вже й не дивувалася Настя. “Вадимівна?”, – присівши з ноткою цікавості кивнула студентка.

Навчитись прощати – це найскладніша у світі професія. А пробачати своєчасно – найвище вміння, яке людина опановує усе життя.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter