15 червня 1902 року у сім’ї майбутнього першого президента УНР народилася донька Наталя Лівицька. Три Мойри щедро відміряли їй життя у 102 роки. За такий вік на долю жінки випали і революції з переховуваннями, страхами й небезпеками, і шалено-пристрасні почуття кохання, і безвихідь з відчаєм. Але внутрішня сила Наталії допомогла вистояти і пройти весь нелегкий час з гордо піднятою головою.

Дитинство малої Наталі минало у колі, де вирувало активне громадське життя, створювалися нові ідеї. У будинок Лівицьких була вхожа уся тогочасна українська інтелектуальна еліта. Так одного разу плач малесенької дівчинки втомив Володимира Винниченка, і він, не озираючись назад, кинув у її бік подушку, а сам поринув у свої праці. Малеча затихла і якби мати не нагодилася вчасно, Наталка би задушилася. Відтоді Винниченко душі не чаяв у малій, колисав і співав пісень.

Освіту почала здобувати у Золотоніській гімназії, але через революцію, яка вибухнула в Україні, дівчина була змушена змінювати навчальні заклади: Полтава, Переяслав, Київ, Жмеринка. Такі швидкі зміни і кипуче життя вишколило і загартувало характер Наталії. Врешті-решт середню освіту було здобуто у Празі – саме туди були змушені переїхати Лівицькі після приходу в Україну більшовиків. До речі, талант до віршування прокинувся ще у дитинстві і не залишав до останнього подиху.

Але мандри лише починалися, і наступним місцем їхнього пристанища була Польща – там розташовувалася Дипломатична місія Української Народної Республіки. Після вбивства Симона Петлюри у 1926 році батько Наталі – Андрій – став його наступником. Не дивно, що життя всіх Лівицьких було сповнене загроз, і треба було мати неабияку силу характеру, щоб витримати весь тягар, який ліг на плечі всім представникам роду.

Та попри всі перипетії, життя продовжувалось, а тим більше у молодої Наталі. У чеському містечку Подєбради, у якому зосередилась Празька школа української поезії, вона познайомилася з Євгеном Маланюком. Їхня перша зустріч сталася під час однієї вечірки. Наталя Лівицька розмовляла з подругою Люсею, коли до них підійшов Євген. Він щось мовив на вухо Люсі і вона, повернувшись до Наталі, попросила квітку, яка прикрашала її зачіску. Ната квітку віддала, але була і здивована, і схвильована водночас. Люсі віднесла квіт Маланюкові, він вдів її в петлицю піджака і галантно вклонився володарці квітки. Відтоді розпочалася історія дивної і нерозділеної любові.

Родина Лівицьких, 1920 рік

Євген – витончений, елегантний, красивий, галантний – знав як сподобатися жінці, полонити серце, душу і вдало цим користувався. У листі до Наталі писав: “Ви ж знаєте, яку весну утворили в мені – черешні цвітуть у серці” або “Ви маленька дитино моя з половецьким розрізом очей!”. Але дівчина не надто переймалася тими словами, все зводила до легкого флірту і дружніх зносин. До того ж вона була зарученою за Петром Холодним.

Лише у поважних літах вона зізнається Богданові Бойчуку: “Він був страшенно закоханий, але я нічого до нього не почувала. Я була дурна, думала, що з поетами можна приятелювати. Він передусім був старший за мене, був уже знаний поет, а для мене поет – це була якась вища істота. Моє захоплення ним як поетом він сприйняв не як щось інше, а саме як любов”.

А Маланюк ледь не звів рахунки із життям – рядки, присвячені коханій, пронизані розпачем і безнадією:

На могилу прийде й Наталочка, може,
Певно з Холодним, не сама,
І на них буде сонце, а на мені, Боже,
Лежатиме тяжко чорна тьма.

Та Наталя Лівицька живе своїм життям. Виходить заміж за Петра, невдовзі у шлюбі народилася донечка на ім’я Іда. Проте виховання лягло на плечі бабусі, адже молоді батьки ще навчалися.

Петро у той період малює, але найулюбленішою справою був футбол. Ця гра відбирала майже весь час у чоловіка. Єдиним доходом сім’ї була стипендія, якої ледь вистачало на сяке-таке життя, що призводило до гучних скандалів. Та за грою у м’яч Петро втратив і її. Це була справжня катастрофа. Роз’їхалися. Петро до Львова, Наталя до батьків. Щоправда, невдовзі чоловік повернувся, проте без грошей і роботи. Наталя не витерпіла і сказала, що Петру треба вчитися далі, на що отримала категоричне “Ні”. Але Лівицька була не з тих, хто так просто здається – вона власноруч подала документи чоловіка до Варшавської академії мистецтв і Петру ніде було дітися, довелося вчитися.

Родина Лівицьких на еміграції

До речі, Маланюк і сам потім одружився, бо розлуку з коханою не сила було втерпіти, він шукав втіхи в обіймах інших жінок. Його обраницею стала студентка медицини Зоя. Олена Теліга, близько знаюши Маланюків, обмовилася подрузі Холодній, що Зоя Равич не підходила “шаленому Маланюку”: “Чоловіки часто уникають розумних жінок, бо відчувають, що там вони не можуть бути паном і авторитетом, бо легше почувають себе з іншими, які з розкритим ротом слухають кожного їх слова. Часто такі чоловіки бояться наблизитися до розумної жінки, яка може хитати його на його ж п’єдесталі”. Шлюб виявився невдалим і вони розлучилися, причина була простою – Євген для молодої дружини був богом, а для нього богинею була Наталя.

Євген ще довго писав їй листи, і хоча листування було виключно дружнім, Маланюк називав її і любою, і коханою. У 1971 році Наталя Лівицька-Холодна напише читачам:

То була пора неповторна,
Як поезія Маланюка,
А була вона недоговорена.
Наче вірші без одного рядка.

У 1927 році Лівицька-Холодна переїздить до Варшави. Там вона організувала літературну групу “Танк”. У цей період життя Наталя скуштувала гіркого трунку кохання, бо без тями закохалася у героя Крут – Ігоря Лоського. На хвилі цих почуттів один за одним з’являються її вірші, які згодом укладуться у збірку “Вогонь і попіл”. Дослідники творчості Холодної називають її першу поезію еротичним романом, у якому розповідається про заміжню жінку, яка покохала іншого чоловіка.

П’ю трунок півночі,
зіллям відьомським насичений,
п’ю трунок закінчення
і відчаю…
поки уп’юсь докраю.
Місяць – постійний товариш –
дивиться в око зловісно.
Чом ти вже зілля такого не звариш,
щоб від нього повісилась.

Далі збірка відображає розчарування у коханому і її повернення до себе колишньої. Адже Ігор також був одружений і жінки своє він полишати не забажав. Тому вірші Наталїї – це своєрідний календар, у якому тісно переплітаються любов–боротьба–битва і ненависть. Уся палітра інтимних зносин, вилитих на папері. Доля її коханого не менш трагічна, 1936-го помер від голоду у Львові.

Через три роки вийшла ще одна збірка під назвою “Сім літер”. Але це вже були зовсім інші вірші. Сім літер у назві означали “Україна”. Критики відзначили, що цю збірку пронизує любов до рідної країни. Богдан Рубчак, дослідник творчості поетеси, зауважив, що Наталя “відкрито залишає тематику кохання і звертається до вічних турбот політичного емігранта – до відчайдушних надій на зміни в рідному краю та безнадійної туги за ним”.

Коли прийшла Друга світова, Наталя разом із чоловіком виїхали до Німеччини і мешкали там в західнонімецьких містах Оффербах, Майнцкастель та Етлінген.

1950 року виїжджають до США – в Йонкерс поблизу Нью-Йорка. Щоб мати кошти на прожиття, жінка пішла працювати на фабрику з виготовлення картонних коробок, на якій пропрацювала 17 років, аж до виходу на пенсію. Свого дому у них не було: “Довелося мені тут, в Америці, працювати 17 літ на фабриці. Обоє ми з чоловіком не вміли доробитися до грошей і навіть власної хати не мали”.

Її чоловік Петро досить швидко прославився як художник. Його вітражі та іконостаси в неовізантійському стилі є в українських церквах у штатах Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Меріленд та інших. Як замолоду любив футбол, так на старість – риболовлю й жуків. Вважав їх найдовершенішими істотами й часто малював. Наталя ж, окрім роботи на фабриці, викладала українську мову і літературу у школі українознавства. Була членом управи Союзу українок Америки. Співпрацювала з Українською вільною академією наук.

За океаном були написані біографічні повісті “Шлях велетня” (1955) про Тараса Шевченка, “Я бачив Симона Петлюру”, “Розповідь про Крути” (1956). Перекладала твори Ш. Бодлера, П. Валері, Л. Піранделло. Наступні збірки – “На грані”, “Перекотиполе”, “Остання дія” – увійшли в книгу “Поезії старі і нові” (Нью-Йорк, 1986).

У 90-х роках життя письменниці затуляє чорна смуга, як сама писала: “Останні три роки прожила в дуже гарній місцевості серед приємних і культурних українських людей. Але раптом вдарило нещастя. Минулого грудня помер мій єдиний брат, а за кілька тижнів відійшов від мене і мій чоловік Петро Холодний-молодший. Не знаю, як я пережила і ще досі живу. Переїхала до дочки і тепер живу в Канаді на передмісті Торонто”.

Однак, уже через рік, щоб не обтяжувати доньчину сім’ю, перебралася до будинку для літніх людей. Інколи Іда провідувала матір, грала їй на фортепіано, а Наталя все продовжувала писати вірші. Інколи папірці з написаним губила, вони одинокі, як і сама авторка, лежали нікому не потрібні, доки покоївки не змітали їх геть віником.

“Недобре так довго жити, як оце я. Усі мої приятелі повмирали. Я дуже самотня, 90 з половиною років і живу! Та що зробиш! На все Божа воля. Тут навіть ніхто не зателефонує. Я вже не знаю – якби не телевізія – коли який день”.

Ще понад 10 років прожила у тому будинку Наталія, і єдиним порятунком від самотності і туги була праця.

Померла Наталя Лівицька-Холодна 26 березня 2005 року в Канаді. Заповідала рідним, аби по смерті тіло її спалили. Її волю виконали, прах поховали на кладовищі українського православного центру в Саут-Баунд-Бруці біля Нью-Йорка – поряд із чоловіком Петром Холодним, братом Миколою і батьками.

Марія Лівицька – перша леді України “у вигнанні”

Андрій Лівицький – перший президент Української Народної Республіки

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram