Сьогодні наше розслідування попоходить біля слів, що мають корінь “-свят-”. У матеріалі Who is who у церкві й біля ми трохи зачіпали церковну/культову тематику. Тепер крокуємо далі.

Коли в київському метро (червона лінія) на станції “Нивки” (якщо їхати в бік “Академмістечка”) зачиняються двері, чуємо: “Наступна станція “Святошин”. Звісно, йдеться не про місце, де святкують день шин (“свято шин”), а зовсім про інше. “Святошин” (“Святошино”, “Святошине”) – так називається одна з історичних місцевостей столиці.

Це слово, за однією з версій, походить від “Святий ліс”, який у середньовічних польських джерелах іменувався “Земля Свеншицька”. Однак за іншою версією назву “Святошин” виводять з імені преподобного Миколи Святоші (бл. 1080 – 14 жовтня 1143), якого в миру знали як князя Святослава Давидовича Чернігівського. А Святошею називали його рідні, скоротивши так імʼя Святослав. Син чернігівського князя Давида Святославича, правнук Ярослава Мудрого, він устиг побути князем Луцьким (1099-1100) і Остерським (1106). Однак 17 лютого 1107 року здійснив чернечий постриг у Печерському монастирі. Микола Святоша “вважається фундатором Троїцької надбрамної церкви і Микільського Больницького монастиря з церквою святого Миколи. Востаннє згадується в літописі під 1142 року, коли виконував дипломатичне доручення на прохання свого племінника Всеволода Ольговича. Був відомий чудотворіннями. З “Патерика Печерського” відома оповідь про волосяницю преподобного Миколи Святоші, яку взяв собі на згадку його брат Ізяслав Давидович. Він надягав її, коли важко хворів (і завжди зцілявся), а також під час військових дій” (сайт “Паломницький центр”). Памʼять Миколи Святоші відзначається 11-го і 27-го жовтня.

І тут якось так збіглося, що і спосіб життя (церковна сфера), і скорочене імʼя князя зійшлися в одному слові – свято́ша, яке має те саме значення, що й “святенник” (“святенниця”). Святе́нником називають богомільну людину, яка суворо дотримується церковних обрядів, а також удавано-побожну, лицемірно-праведну людину. Поведінка та дії святенника мають назву святе́нництво або святе́нність. Властивий святеннику – це святе́нницький.

Широкий спектр значень має спільнокореневе святи́й (поетичний варіант свят): “повʼязаний з релігією, Богом, наділений (перейнятий) божественною силою; постійний епітет до слів, повʼязаних із місцями або предметами релігійного поклоніння; який, за християнською релігією, провів життя в служінні Богові й якого після смерті церква визнала небесним заступником; праведний, непорочний, угодний Богові; не винний у чому-небудь, перед кимсь; безгрішний; освячений високою метою; якого глибоко шанують; дорогий, заповітний; постійний епітет до свят, визначених християнською релігією”. Повторюване слово свят у значенні вигуку використовують, щоб виразити переляк, подив, обурення.

Щодо написання цього слова (велика/мала літера) “Український правопис” каже: “Слова апостол, святий, преподобний, мученик та ін. пишемо з малої букви: апостол Матвій, святий Пантелеймон, свята великомучениця Варвара, преподобний Серафим Саровський, блаженна Феодора. Але Пресвята Богородиця, Свята Трійця, собор Святого Петра”.

Слово “святий” входить до значної кількості сталих сполук: Святе Письмо (“книги Ветхого і Нового завіту”); Святий Дух (“за християнським віровченням – третя особа Святої Трійці”); святі місця (“місця, які користуються особливою пошаною вірян і куди ходять на прощу”); святі отці, або отці церкви (“тлумачі християнського віровчення”, а також (зневажливе) “попи, церковники”); свята вечеря (“вечеря у святий вечір”). Святий вечір, або Святвечір, Багатий вечір, Багата кутя (“вечір напередодні Різдва, коли виставляють на стіл багато різних страв”); свята неправда (“неправда, до якої вдаються заради чогось кращого”); свята (істинна, суща, чиста, чистісінька, щира) правда (“істина, що не підлягає ніяким сумнівам”); святе діло, або свята справа (“добра, потрібна, корисна справа”, “добре, прекрасно”; (при протиставленні) “інша справа, інша річ”); свята наївність (“простодушна, нехитра, наївна людина”); свята простота (“про надто довірливу, наївну людину”); святий та божий (іронічне “удавано, лицемірно тихий і добрий”); святая (свята, святе) святих (“щось таємне, неприступне для непосвячених”, “щось недоторканне”, “щось найдорожче, найзаповітніше”); святий боже! (у значенні вигуку “уживається для вираження переляку, здивування, захоплення, радості і т. ін.”); житія святих (“збірник описів життя людей, яких церква визнає святими”).

Як формула божби (присягання іменем Бога) використовується конструкція от [тобі (вам)] хрест святий. Щоб заприсягтися у правдивості своїх слів, запевнити в чому-небудь, кажуть побий мене святий хрест; хай (нехай) мене святий хрест побʼє; побила б мене свята земля. Для вираження великого незадоволення щодо чого-небудь, використовується фразема побий тебе (його, її, їх і т. ін.) святий хрест. Зовсім роздягнену, нічим не прикриту або бідну людину називають голий, як турецький святий (синонім до голий, як бубон). Коли мовець не знає, йому нічого невідомо, він уживає фразеологізм святий його знає, що (куди, як і т. ін.). Це – те саме, що й бог [його] знає, що (куди, як і т. ін.). Ситуацію, коли нема сили терпіти що-небудь, коли присутні почуваються нестерпно, змальовує зворот хоч (хоть) святих винось [із хати].

Є у нашому лексиконі і слово святити (“1. Здійснювати церковний обряд, що символізує очищення чого-небудь від гріховності, надання чомусь святості; освячувати. 2. Висвячувати кого-небудь у духовний сан”). Синонімічним йому в першому значенні є дієслово освячувати / освятити, Крім того, переносно воно називає дію “підносити, звеличувати, облагороджувати що-небудь”. Ще одним його значенням є “скріплювати своїм авторитетом віру в непорушність, закономірність чого-небудь (суспільних відносин, інституцій і т. ін.)”.

А тепер перейдемо до омонімів (однаково звучать і пишуться, але мають різні значення). Є цілих три слова посвятити. У них часто плутаються (і – небезпідставно). Перше: доконаний вид до згадуваного вже “святити”, а також – “освятити все або багато чого-небудь, у багатьох місцях”. “Працює” воно у жартівливому фразеологізмі посвятити лозиною (“побити когось різками”).

Друге слово: посвяти́ти (і недоконана форма посвя́чувати). У першому значенні воно синонімічне до церковнообрядових значень “святити” та “освячувати” щодо символізування очищення від гріховності й надання святості. Інші його значення повʼязані зі звеличенням, піднесенням та облагородженням чого-небудь. Також воно називає факт надання кому-небудь духовного сану, висвячення шляхом виконання відповідного обряду та надання кому-небудь певного звання, урочистого приймання до складу когось.

Третє слово: посвяти́ти (і недоконана форма посвяща́ти) називає повідомлення кому-небудь чогось таємного, не всім відомого; ознайомлення когось з чимсь. Стала конструкція з цим словом посвящати (посвятити) в таємницю означає “відкривати кому-небудь таємницю; втаємничувати кого-небудь у щось”. Рідко його вживають у як синонімічне до “присвячувати”, хоч, як на мене, й неправильно. Тим часом присвячувати / присвятити – це “призначати, адресувати або підносити в дар щось кому-, чому-небудь (про твір літератури або мистецтва)”, а також “витрачати на кого-, що-небудь; приділяти”. У сполученні зі словом “себе” дієслово набуває значення “повністю віддаватися чому-небудь”.

Дію за значенням цього дієслова називає іменник присвя́та. Крім того, він має значення “напис на початку твору, який вказує, кому присвячено або кому дарують цей твір”. На початку мого першого лавреатського (Кронація слова) роману “Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки” є такі слова: “Присвячується поганим людям. Уже хоча б тому, що вони цю книжку ніколи не прочитають. А ще… зеленому чаю Greenfield…”. Прикметник до слова присвята – присвя́тни́й. Близьким до нього за звучанням є дієприкметник присвя́чений (він, зрозуміло, походить від дієслова “присвятити” і входить до сталої конструкції присвячений памʼяті “зроблений, влаштований на честь того, хто вже помер”).

Є ще у нас і слово посвя́чуватися / посвяти́тися, що позначає факт одержання духовного звання через обряд висвячення, а також синонімічні йому в цьому значенні висвя́чуватися та висвя́чувати / ви́святити (за останнім також закріплене значення “виконувати певний обряд, унаслідок якого хто- або що-небудь нібито очищається від “нечистої сили”). Від дієслова висвятити утворено похідне ви́свячення.

Іменників посвята – два. Перший – називає дію за значенням посвятити 1. Другий – дію за значенням посвятити 2. Також за другим словом закріплене значення “напис на початку літературного, музичного т. ін. твору, з якого видно, кому автор присвячує свій твір”. У діалектах “посвятою” називають самопожертву.

Ну, і на останок не забудьмо про застаріле освяти́тель – “той, хто освячує що-небудь”.

Такі ось наші походеньки.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram