Українці можуть пишатися вітчизняною авіацією, яка наочно виявила свій патріотизм у 2014-му, рівняючи з землею позиції “вічно вчорашніх” на Донбасі, але мало хто знає, що краща пілотажна група країни – кримська. Історія “Українських соколів” – першої і найвідомішої української пілотажної групи – починається з пропозиції льотчика-випробувача Віктора Россошанського створити за прикладом передових авіаційних держав світу пілотажну групу.

На початку 1990-х ще жевріла впевненість, що Україна швидко посяде гідне місце серед передових держав, а потенціалу для цього не бракувало. У ті роки, скажімо, розглядалася можливість створення, за прикладом Франції або Швеції, повністю українського надзвукового бойового літака.

Читайте також: У пожежі на російському авіаносці “Адмірал Кузнєцов” загинули двоє військових

Россошанський налітав майже дві з половиною тисячі годин та освоїв понад сорок типів різних літальних апаратів, зокрема “вертикалки” Як-38 для корабельної авіації, а згодом саме він одним із перших у СРСР пілотів-палубників – “вчив” сідати на авіаносець (на той “Тбілісі”, що нині є “Кузнецовим“) і злітати з нього корабельні винищувачі Су-33. Медики встановили, що під час посадки на авіаносець пілот опиняється на межі фізичних можливостей людини.

Россошанський – родом із Волгоградської області, але з дитинства жив у Запоріжжі, тому коли наприкінці 1991 року для багатьох військових постало питання вибору, то як він згадував: “Після розвалу Союзу я особливо не мучився в своїх переживаннях чи виборі. Я залишився тут”.

Три роки пішло на підготовку та вирішення організаційних питань щодо створення групи. Як можливе місце дислокації розглядалися два варіанти: Миргород і Кіровське в Криму. Вибрали кримський варіант, відтак “Українські соколи” були створені у 1995 році й упродовж свого існування мали кримську “прописку”.

“Пишатися своєю державою”, – ось чого прагнув полковник Россошанський, ставлячи на крило цю невелику команду. 1996-го пілотажна група розпочала перші тренування на легких тренувальних машинах Л-39 чеського виробництва, а вже на початку літа 1996 року “соколи” пересіли на МіГ-29, щоб розпочати польоти вже на бойових літаках.

Вони – не єдина в історії нашої авіації пілотажна група: у 1995-1997 роках в Умані сформувалися “Українські козаки” на Л-39. Проте ця група проіснувала недовго. На жаль, трагедія, що сталася за десять днів до запланованого першого виступу, забрала життя двох пілотів. Виступ таки відбувся – на День Незалежності у 1997-му на аеродромі “Чайка” поблизу Києва, але цей перший виступ став і останнім для “козаків”.

Трагічний випадок стався і в Криму з одним із пілотів групи – у 1998 році розбився полковник Сергій Дудкін. Інерція радянської доби, яка витягувала всі 1990-ті, не могла тривати вічно. Необхідно було оновлювати техніку, практикуватися літати не лише на парадах, дбати про завтрашній день. Цього не було. У 2000-му уряд зменшив фінансування Повітряних сил до крайньої межі; далі вже лишалося тільки відмовитися від авіації, як свого часу від ракетно-ядерної зброї. Не вистачало пального для польотів, аеродром у Кіровському могли відключити від електропостачання. Дійшло до того, що за щастя для пілотів однієї з кращих пілотажних груп світу стала допомога Сімферопольського аероклубу, на гвинтових спортивних літаках якого “соколи” змогли літати, хоч якось підтримуючи льотні навички. Сказати, що в Криму не було патріотів, не можна: коли йдеться про те, чим можна пишатися, що викликає захоплення, то знаходяться й однодумці. Виробник вітчизняної продукції “Союз-Віктан” зголосився виділити кошти на гас для “МіГів” і солярку для аеродромних автомобілів, оплачувати готелі під час закордонних відряджень. Та на заваді стала ріднесенька бюрократія, нагадавши, кому насправді належить ця держава, і чим тут належить пишатися.

Хтозна, чого в цьому більше – запроданства чи недолугості, проте наслідки очевидні. Полковник Россошанський пішов зі служби та перейшов до цивільної авіації. Упродовж року після того пілотажної групи “Українські соколи” не стало, а літаки ж лишилися доживати віку на аеродромі в Кіровському, де їх застала окупація півострова. У 2014-му ці літаки наземним шляхом вивезли до Миколаєва, для зручності від’єднавши крила, що було цілком символічно.

Звісно, Україна може обійтися без пілотажної групи; Україна, напевно, може обійтися і без власних фільмів і серіалів, без української фантастики. І без Криму, без східних територій власною мовою, без нових, вітчизняної розробки, літаків, без космічної програми, без карпатських лісів. Залишившись тільки з парадним полком і бюрократичною пірамідою, що неухильно повзе у прірву новітнього феодалізму.

Маємо, що маємо – тільки не за таку країну я голосував 1 грудня на референдумі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram