Досі певен, що якби Стусові вдалося повернутись, то він був би в глухій опозиції до всього ура-патріотичного-риторичного. Наше хуторянство незнищенне!

Кожного, хто пробував позбутись хуторянства, хто вдавався до національної самокритики й елементарної аналітичності, починаючи від Куліша, Драгоманова й Лесі Українки, наші ура-патріоти звинувачували в непатріотизмі та всіх мислимих і немислимих гріхах, а по смерті канонізували, натягаючи на них сільця власного розуміння.

Читайте також: Про любов правди зі святим письмом і Василем Стусом

Хто пам’ятає есей Євгена Сверстюка “Товкоцький і великий птах”, розуміє, що неповернення Стуса стало для багатьох зручним. Стуса таки вдалося риторизувати, а всі підходи до нього забарикадувати: тож ані експертних висновків, ані доносів, ані лжесвідчень… Лише великий ідол Стуса, від якого навіть причетна тінь не падає на його величателів. Правда, маємо й цапів відбувайлів, роздутих до великої бульки. І переможно аплодуємо! Водночас не помічаємо, що інтерес до Стуса підмінено його симулякром, тому ми розкуповуємо істерично “Справу Стуса“, поставлену на конвеєр, а не “Листи до сина”. Цікаво, а скільки знайшлося б охочих купити “Справу Світличного”, “Справу Марченка”, “Справу Тихого”, “Справу Литвина”…


Василь Стус “Листи до сина”

Колись Сверстюк вимагав називати речі своїми іменами, але ми й далі полюбляємо “новояз”, бо він дає нам можливість говорити про патріотизм безвідповідально й не помічати, що видання творів Стуса зупинено через брак фінансування, що суддя Зубець, який засудив Ірину Ратушинську й Валерія Марченка, має звання Заслуженого юриста України й орден Ярослава Мудрого, що наші патріоти-професори, більшість із яких сумлінно робили кар’єри в радянський час, причетні до університетського хабарництва й нищення вищої освіти, що ювілеї Миколи Горбаля й Маргарити Довгань пройшли непомітно для нашої ура-патріотичної спільноти.

А ще трішки арифметики і цитат:
Суд над Василем Стусом – 1980 рік
Суд над Валерієм Марченком – 1984 рік
Отже, більшість наших патріотичних діячів, на час засудження Стуса й Марченка мали по 30-40 років.

А тепер фрагмент зі спогаду Семена Глузмана про суд над Валерієм Марченком:

“Суд був швидким і прямолінійним. Оголошений присуд (10 років таборів особливо суворого режиму й 5 років заслання) викликав у підсудного гірку репліку: “Можна було дати й менше, я стільки не проживу”. Валера був тяжко хворим, ледь тримався на ногах від слабкості, повільно говорив. Його хвороба за ці місяці явно прогресувала. Коли згадую цей день, завжди задаюся одним питанням, що не має відповіді: де були тоді всі ці багато- й солодкомовні українські патріоти? Чому ніхто з них не опинився поблизу будівлі суду? А ці патріоти-депутати? І професори української філології та українського права?.. Нас було лишень трійко, троє київських євреїв стояли всі ці гіркі два дні поблизу суду. Нас фотографували, слухали. Інших там не було”.

Все! Більше слів не маю…

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram