Просторами Фейсбуку ширяться нарікання на український народ. Мовляв, народ сам винен у тому, що живе в злиднях та в середовищі ворожої, кічевої культури. Я й сам мав чимало претензій до своїх посполитих співвітчизників. Насамперед, це стосувалося вибору 1 грудня 1991 року, коли громадяни УССР проголосували за державну незалежність України, але розбудовувати її доручили не тому, хто її любив – рухівцю В’ячеславу Чорноволу, а тому, хто її використовував – комуністу Леонідові Кравчуку. Утім, це вже історія.

Сьогодні всім свідомим громадянам слід зрозуміти, що відповідальність за стан економіки та соціо-культурної сфери несе так звана національна еліта. Якщо бути точним то, не еліта (всупереч політологічним твердженням), а панівний клас. Саме в його руках зосереджена влада, гроші та засоби впливу на суспільство – медіа й силові органи.

Які функції еліти? Якщо коротко, то, по-перше, – це формування смислів існування нації, її культури та держави. По-друге, – це просвітництво та спілкування із суспільством. По-третє, – це організація втілення узгодженої із суспільством програми націє- та державотворення. Як бачимо, усе просто.

А що народ?

Народ працює, народжує дітей, створює джерела поповнення еліти та втілення її ідей.

То, чому ж тоді ми отак погано живемо, хто винен і що робити? Ключовим у розумінні тут має стати розподілення понять власне еліти й панівного класу. Адже Ліна Костенко, Павло Гриценко, В’ячеслав Брюховецький, Віктор Шишкін й інші, представляючи еліту нації, не є панівною верствою в Україні.

Читайте також: Політична нація і громадянство

Панівним класом, щоправда розподіленим на окремі клани, є олігархічні команди та їхні політичні маріонетки. Вони впродовж 30-ти останніх років принижували українську еліту, доводили її до зубожіння та нав’язували суспільству власні корисливі, антиукраїнські норми, принципи та смаки.

Що робити?

По-перше, плекати залишки української національної еліти та дбати про її поповнення.

По-друге, доносити до людей правильне розуміння національних інтересів, визначати їхні маркери та вказувати на їхніх провідників. Ну, і не забувати про антиукраїнців, явних та закамуфльованих, яких також слід виводити на чисту воду.

По-третє, пам’ятати, що змагання всередині еліти за кращу якість наукового й культурно-мистецького продукту, ідей та смислів, управлінських рішень та ініціятив не повинна переростати у ворожнечу та національне самоїдство.

По-четверте, об’днувати зусилля і посилювати впливи як на керівну верхівку, так і на суспільство.

В-п’яте, усім нам стати носіми добра й поменьше сваритися поміж собою, спрямувавши енергію на пошук нових проукраїнських ідей і на відсіч ворогам України й українців. Лише так нація зможе вистояти перед світовими викликами та вирватися з відсталості та постколоніяльних кайданів.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram