Надія Іванівна Забіла-Врубель – українська оперна співачка – народилася 1 квітня 1868 року в місті Ковно, тепер Каунас (Литва) у шляхетській родині. Дядько дівчинки – Пармен Забіла – відомий український скульптор. Батько, Іван Петрович, був держаним службовцем, захоплювався живописом, музикою, всіляко сприяв розвитку художньому смаку своїх доньок (окрім Надії була ще Катерина).

Коли Надії виповнилося десять років, її віддали до Київського інституту шляхетних панянок, який вона закінчила у 1883-му зі срібною відзнакою. А також опанувала музичну грамоту в Миколи Лисенка.

Маючи прекрасний вокал, дівчина твердо вирішили продовжити навчання у цьому напрямку й попрямувала до Петербурга. У 1885-му вона вступила до консерваторії, навчалася вокалу в професорки Наталі Ірецьої.

Ще навчаючись, Надія привернула до себе увагу фахівців. Партія Леонори у спектаклі “Феделіо” показала критикам сильний та поставлений голос молодої співачки.

По завершенню навчання Рубінштейн запросив Забілу здійснити концертну поїздку Німеччиною. Звідти дівчина відправилася в Париж – удосконалювати техніку співу.

Сценічна кар’єра Забіли розпочалася в оперному театрі Сєтова 1893-го в Києві. Там вона співала партії відомих композиторів: Леонкавалло, Вагнера, Бізе, Тома, Чайковського, Глінки, Рубінштейна.

Особливо їй вдавалася роль Маргарити (“Фауст” Гуно) – одна з найскладніших і показових в оперній класиці. Постійно працюючи над образом Маргарити, Забіла все більше удосконалювала й вживалася в роль.

“Пані Забіла, із якою ми познайомилися вперше у цьому спектаклі, створила такий поетичний образ на сцені, і була такою бездоганною у вокальному відношенні, що з першого свого виходу на сцену у другому акті й з перших ноток свого вступного речитативу, проспіваного бездоганно, аж до кінцевої сцени в темниці останнього дії, – вона цілком володіла увагою і настроєм публіки”, – так писали про один із виступів співачки.

Після Києва Надія співала у театрах Тифліса (нині Тбілісі). Там її репертуар значно розширився, а публіка була в захваті від її чарівливого голосу. Скоро артистці стало тісно у Грузії, і вона подалася підкорювати Петербург.

Із 1896-го Надія виступала у театрі Панаєва. На одній із репетицій опери Хумпердінка “Гензель і Гретель” відбулася доленосна зустріч Надії Іванівни із Михайлом Врубелем.

Ось як про це розповіла вона сама:

“Я була вражена й навіть дещо шокована тим, що якийсь пан підбіг до мене і, цілуючи мою руку, вигукнув: “Чарівний голос!” Поруч стояла Любатовіч, яка поспішила мені сказати: “Наш художник Михайло Олександрович Врубель” – і в бік мені: “Чоловік дуже експансивний, але цілком порядний”.

Після прем’єри опери, Надія запросила Врубеля до дому. Її сестра помітила, що вона аж світиться вся й одразу зрозуміла – любов. Врубель же говорив, якби кохана йому відмовила, то він вкоротив собі віку.

Перед весіллям Михайло Врубель виконав кілька дорогих замовлень. На зароблені кошти він відвіз кохану до Швейцарії. Там вони оселилися в найдорожчому номері, у прекрасному готелі на березі озера. Він обсипав свою Надію розкішними подарунками. На честь весілля Врубель підніс їй брошку з діамантами й опалом. 28 липня 1896 року пара побралася. Щаслива жінка писала листи сестрі, у яких перераховувала лише чесноти свого чоловіка.

Після весільної подорожі Надія із чоловіком поїхали в Харків. Там у співачки були гастролі. Врубель створив для коханої інший світ – за його ескізами були пошиті театральні та повсякденні костюми. А потім він оформив сцену й декорації до її спектаклів.

Невдовзі подружжя Врубель познайомилася з Миколою Андрійовичем Римським-Корсаковим. Надія Іванівна співала партію Царівни в його опері “Садко”. Римський-Корсаков був зачарований голосом й акторською майстерністю. Відтоді розпочався великий творчий союз композитора, співачки та художника.

Римський-Корсаков створював для Забіли-Врубель шедевр за шедевром. Зокрема “Сон в літню ніч” з присвятою Михайлу Олександровичу та “Мавку” з присвятою Надії Іванівні. 22 жовтня вся театрально-музична Москва була схвильована й зачарована. Давали прем’єру “Царської нареченої”. Публіка в захваті, музика, виконання, декорації – усе бездоганно.

Картина Врубеля “Царівна-Лебідь”

Навесні 1900 року, поки співачка розучувала партію Царівни-Лебідь, Врубель створив свою знамениту картину. Але над щасливим сімейством скупчилися чорні хмари: близькі стали помічати, що Михайло Олександрович став надзвичайно недовірливий і дратівливий, не міг чути ніякої критики, мігрені не давали спокою. У 1901 році з’явився довгожданий первісток – Сава. Та немовля народилося із заячою губою. І це зовсім підкосило художника. У нього почалася глибока депресія, що дала поштовх до швидкого розвитку душевної хвороби, симптоми якої виявлялися і раніше. Смерть трирічного сина від пневмонії остаточно зламала художника. Демон божевілля оселився в їхньому будинку. У ці, повні болю і страждань, роки художник написав безліч портретів дружини. Вона ж трималася з останніх сил, ставши справжнім янголом для хворого чоловіка.

Портрет сина. Врубель

У 1904-1911 роках – Надія була солісткою Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі. І хоча співала вона та грала бездоганно, ті хто знав її раніше зазначали, що Забіла неначе намальована фарбами свого чоловіка, як портрет. Вогник життя більше не палахкотів у її очах. Коли ж у 1910-му помер Врубель, жінка зовсім стала тінню самої себе.

Покинувши Маріїнку, Надія продовжувала грати в камерних концертах. На її виступи з’їжджалися справжні поціновувачі таланту. Свій останній концерт Забіла-Врубель відіграла в червні 1913-го, а менше ніж за місяць, 4 липня, Надія відійшла у засвіти. Похована разом із чоловіком у спільній могилі за чорною мармуровою балюстрадою на кладовищі Новодівичого монастиря в Москві.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram