Двадцять першого листопада 2013 року ми з друзями збиралися в подорож до Грузії. Знаєте, як воно буває: квитки на літак придбані мало що не пів року тому, готелі заброньовані, маршрути сплановані, рюкзак спакований… а тут Євромайдан.

Я пригадую, як ми з чоловіком міркували, чи зможе ідея Євросоюзу об’єднати людей настільки, щоб Євромайдан не “здувся” як перед тим Мовний майдан, а ще перед тим – Податковий. Я не знаю, звідки в мене ця чуйка, можливо, справа в датах чи в предметі протесту, але ті попередні два рази я знала точно, що нічого “не вигорить”, а в 2013-му було по-іншому. 

То був тривожний час. Навесні 2010-го – Харківські угоди, восени – конституційний переворот кишеньковим Верховним судом і повернення до президентсько-парламентської форми правління. Починаючи з 2011-го – загравання з Митним союзом, у 2012-му – закон Ківалова-Колесніченка. У вересні 2010-го – арешт історика Романа Забілого, у грудні того ж року настала черга Юрія Луценка. У серпні 2011 посадили Юлію Тимошенко, за два місяці, у жовтні 2011-го, професор, академік і ексміністр економіки Богдан Данилишин врятувався, попросивши в Чехії політичного притулку. Так, я достатньо доросла, щоб пам’ятати все це.

Здавалося, все, що ми вистояли у 2004-му і з горем-пополам зуміли зробити за 2005-2009 роки валиться у нас на очах. Задля “психологічного самозахисту” люди тішилися з азірівки, “увікни Україну”, “жінки почнуть роздягатися”, і гадали “прибило вінком” – це знак, чи просто вітер звіявся.

І раптом промінчик світла – Угода про асоціацію з ЄС. Кілька місяців ЗМІ трубили, як ми йдемо в Європу, переконуючи в користі цього кроку передусім Донбас (ну, не Галичину ж у цьому переконувати, далебі). А за кілька днів до урочистого підписання все раптово зупинилося. Це саме того дня ми пакували свої рюкзаки на Грузію. 

Може здатися, що переказувати, що було далі, немає сенсу. В епоху Інтернету, звідки ніщо не зникає, не так складно нагуглити події поденно, а то й погодинно. Врешті, можна ж просто зайти в архів власної фейсбук-сторінки. Але в епоху фейків і постправди події розмиваються та сплутуються в нашій свідомості неймовірно швидко. А цифрові технології так пришвидшують обмін інформацією і сам темп життя, що шість років здаються ледь не сивою давниною. Тож більшість успішно і дуже зручно все забула: і дзвони Михайлівського, і вогонь профспілок, і Грушевського, і 18 лютого… Зрештою, хіба в нас був час застановлюватися над рефлексією?

Людський мозок – абсолютно неймовірна “машина”. Як стверджує фізик і футуролог Мічіо Кайку, це найскладніша річ у Всесвіті. Але він має одну ваду: щоб зменшити споживання енергії і уникнути перегріву, мозок пропускає інформацію завжди по найкраще второваному та найкоротшому шляху. Водночас ширина дороги не залежить від того, що її розширило – правда чи міти й фейки. Інакше кажучи, якщо вам щодня по кілька разів казати, що небо зелене, одного разу ви саме таким його й побачите. Я знаю: ви зрозуміли, на що я натякаю. 

У 2014-му ми боялися реваншу. Ми пам’ятали, як воно було після Помаранчевої, як на інавгурацію Віктора Ющенка стікалися люди з усіх куточків країни, як злітали в небо білі голуби, і як через 5 років владою стали ті, кого ми відкинули у 2004-му. У 2014 році ми були рішучі не допустити реваншу, і впевнені, що нам це вдасться. Бо ми вже знали свої помилки. Ми готові були працювати, щоби їх не повторити.

І ось настало 21 листопада 2019 року. Новинна стрічка знову рясніє арештами й підозрами тим, хто неугодний черговій пост(анти?)майданній владі. За стьоб в Інтернеті відкривають кримінальне провадження на Софію Федину та Марусю Звіробій. Трьом бойовим офіцерам за “дохлою”, але дуже гучною справою про корупцію в МО найсправедливіший в світі (сарказм, раптом що) український суд призначає заставу на загальну суму 230 мільйонів гривень. Державне бюро розслідувань “тягає” на допити і готує проєкт підозри Петру Порошенку за заявами – вдумайтесь! – ексзаступника голови АП Януковича Андрія Портнова. 

Від цих новин волосся стає дибки. То що це, як не реванш?

Тим часом люди знову рятуються сміхом із “дякую, дуже дякую” і поширюють гіфки, в яких білі чоловічки, розкладаючи все по поличках, питають, то “коли вже ми підемо їх пи*дити?”. Благо, цей президент смішити вміє. Але щось не смішно. Зовсім.

Читайте також: Зелене дзеркало 

Час стиснувся. Те, на що у Януковича пішло аж три роки, “новим обличчям” вдається лише за місяці. І вже явно видно: епоха Євромайдану скінчилася. Країна йде на новий виток. Чи буде в ньому місце Свободі та Гідності?..

21 листопада – Архистратиг Михаїл знову в’їжджає в Київ на білому коні.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram