За совіцької епохи у нас, у центрі Україні, існували різні лайливі слова такого штибу як “фашист”, “есесівець” чи “бендерівець”. Але існували й слова, вживши які випадково на вулиці, та навіть голосно вигукнувши на городі, ти ризикував на ранок бути викликаний до військкомату, а насправді – на співбесіду до місцевого КДБ СРСР. “Звідки ти таке слово знаєш, синку? А хто тобі його сказав? А в якому підручнику вичитав? А звідки твоя мама знає ще й його ім’я? Покійна бабуся згадували? Гаразд, синку, шуруй додому, не бери в голову дурного та передай бабусі з мамою, щоб наступного разу тримали язик за зубами”. Таким словом-табу у нас було чомусь словосполучення “Симон Петлюра”.

“Петлюрівщина” – так можна було в негативній конотації побіжно охрестити одного з ворогів радянської влади. Але слово “Петлюра” чомусь тоді жахало, причім не тільки вчителів з історії СРСР, усіх. Так, неначе застрелений у Парижі ще 25 травня 1926-го року Симон Васильович навіть у такій невинній формі як просте зацікавлення його персоною все ще продовжував загрожувати більшовицьким нащадкам навіть року 1986-го. У 1990-х друг Мирослав мене якось “похвалив”: у тебе погляд, як у Петлюри. Але я вже не боявся.

Читайте також: Сім пострілів на вулиці Расіна

Справді, що більше літ додається до статистики Української незалежності, що глибше конфлікт із Кремлем теперішнім, що ясніше українці самоусвідомлюють та позиціонують себе саме як українці, а не “мешканці теренів ексСРСР”, то більший і притомніший інтерес до постаті Симона Петлюри в ХХІ сторіччі. Цей теперішній “попит на Петлюру” зрозумілий. Коли у наших ворогів “прокинулися” старі, ще з двадцятих років матюччя, як вони гадають, на нашу голову (ожило і “заспівало горобчиком” слово “петлюрівщина” в російських медіях), то логічно нам, українцям, саме в Петлюрі та його баченні інтересів і майбутнього держави шукати свого щастя. Крім того, з-поміж цілої плеяди борців за Україну у 1917-1921 саме Симон Васильович видається, мабуть, як найперспективніша “спроба” об’єднання українських визвольних зусиль та протилежностей.

Я не дуже добре ставлюся до ідеї та факту, коли українські російськомовні письменники раптом переходять на українську з метою розширення ринку власного читача, але не у випадку Максим Бутченка. Колишнього журналіста із “Корреспондента”, навіть коли він пише російською (“Люди войны”, “Художник войны”, “После огня”, “Три часа без войны”), предметно цікавлять події сучасної та колишньої історії. Якщо в російськомовних романах тло та вир творів Бутченка – дискурс довкола історії сучасності, то в україномовних творах Максим явно робить акцент на подіях та явищах Української революції 1920-х років.

Симон Петлюра вочевидь один із улюблених героїв автора. Нове обличчя видатного українського воєнно-політичного лідера представлено уже в романі “1918. Місто надій”, присвяченому київським подіям доби УНР. Уже там містично-харизматична постать українського полководця видає залюбленість автора в нього та вдячність нащадка геніальному політику. Роман Максима Бутченка “Петлюра. Боротьба” є уже дуже цікавою спробою наблизити до сьогодення особу Симона Петлюри.

Досить легкий, задушевний навіть із елементами переповідання якогось ніби приватного секрету стиль Максима Бутченка дозволяє не тільки достатньо природно наблизити читача до подій сторічної давнини. А й явити нам Симона Васильовича, 1-го Генерального секретаря військових справ та голову Директорії, в людській подобі, а не дещо трафаретизованій та зашореній статистичній величі Історії. У романі “Петлюра. Боротьба” практично не зустрінеш опису історично знакових баталій чи якихось ключових засідань тогочасся. У ньому змальована драма сповзання України в зону впливу “червоних” є лише своєрідним тлом для іншого сюжету. Сюжету про любов і боротьбу червоного командира й українського ватажка за кохану жінку – за Ольгу Більську. Реконструкція подружніх взаємин Петлюри – спроба гарна та вродлива. На мій погляд, зі збереженням інтриги, вона вдалася.

Але окрім сюжету, це також роман ідей. Ідей більшовиків про власні фікції щодо свого тотального панування. Ідей Симона Петлюри про Україну не бракує: “Важкий шлях, народе України, до твого щастя <…> Тернями встеляють його твої вороги і, як дикі звірі, вичікують хвилі, коли б кинутися на тебе й своїми забрудненими пазурами впитися в твоє молоде тіло <…> й ссати з нього твою святу кров <…> Лише міць, єдність і тверде непохитне стремління до повної незалежності й свободи може бути нашим побратимом”.

Садист Володимира Антонова-Овсієнка заради “ідеї” вбиває єдину людину, в яку навсправжки закоханий і яка, можливо, могла б урятувати його від божевілля, від якого той і загинув. Натомість Симон Петлюра, на якого замовлено ворогами, сміливо та звичним кроком походжає київськими вулицями. А потім, поговоривши з найманим убивцею, практично змушує більшовика замислитися щодо праведності та правильності своїх дій. Хтось скаже: автор вдало підтасовує факти. А хтось промовить: саме життя, сама людська історія вигадливіша за будь-яку літературну фантазію.

“Симон Васильович підбадьорився. Ось вона – мить торжества! Таким потрібно бути й надалі – вичавити із себе все зайве і йти до тріумфу. Петлюра сміливо крокував, спрямувавши погляд уперед. Його очі, сповнені льоду гордості, дивилися на пагорб, який він намагався обійти”.

Симон Петлюра справді “намагався обійти” всіх ворогів України, щоб відстояти державність. Але роман не про те, що Україна програла змаги 1917-1921 років, а про те, що вона їх якраз виграла. Ці змаги дали нам Петлюру. Його ймення досі не дає спокійно заснути нащадкам наших ворогів у ліжку. Його образ, його постава, його практичне безсмертя змушує помирати за Україну знову й знову. Когось – на фронті від заліза, когось – за клавіатурою компа. Тому що вчинити так, це все одно що залишитися Симоном Петлюрою. Як випливає з тональності оповіді Максима Бутченка, людиною, яку не можливо було перемогти, і тому її так і не перемогли.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram