Хоча поезія дедалі частіше, передусім у романах, виступає в ролі своєрідного слуги прози, як не крути, проза – це лише один із відламів поезії. Як доказ того може слугувати той втішний факт, що пророцтва прозаїків, не тільки поетів-оракулів, дедалі частіше справджуються. Пророцтво має і свою зворотню дію: часом воно повертає теперішньому поколінню, те що намріяло котресь з минулих поколінь. У цьому сенсі поколінню українців, народжених на кінець 1950-х – середини 1960-х поталанило, схоже, щонайменше. Народжені в 1980-ті, “совок”, як електричку, а останні радянські піонери, ті, що народилися в 1970-ті, від СРСР відцуралися як від чуми, моментально крокуючи в сподівану незалежність. Народжені в 1940-і ще застали дитинством мітологію УПА, їхня юність припала на Хрущовську відлигу з її сподіваннями відродження, а чи то всесоюзного переформатування і українських надій. Роджені до середини 60-х, уже в дитинстві заставши крах українських надій, розтоптану Чехословаччину та примарність свободи, у подальшому культурному житті прирекли себе на стан постійних гіпі чи панків в укркультурі: їхня література протестна й навіть вітчизнозаперечна. Їм осоружний модерн, а тим паче постмодерн у чистому вигляді. Де б не блукала їхня муза в пошуках своєрідного стилю та форми, в яку окутати думку, більшість із них набагато більше шануватимуть реалізм Ернста Гемінґвея, аніж стилістичну доладність Маркеса, їхнім супутником стане глибокий, наскрізно просякнутий Зиґмундом Фройдом психологізм, а як найкращий метод пізнання вони радше обиратимуть суворий екзистенційний реалізм Жана-Поля Сартра, аніж сатиру Гашека чи абсурд театру Ежена Йонеску.

55-річний галичанин Степан Процюк, народжений у Кутах на Львівщині, стовідстоково є представником цього також в історії літеаратури дещо втраченого для читача свого часу, але на щастя, не для нації, покоління. Крім вище згаданої мороки, застати совок у часи своєї юності “в усій красі” й у всьому мороці переслідування українських політв’язнів, певною проблемою стало те, що Степанові Процюку довелося дебютувати в літературі разом із кількома поколіннями митців: зі щойно повернутими творами шісдесятників і сімдесятників, з поколінням Забужко й Андруховича, та в одному альманахові “Молоде вино” з дев’ностиками. За природою інтелігентний Степан Процюк долучився до останніх. А свій програмний, хоча практично дебютний роман “Інфекція” розпочав писати у 35. На жаль, кон’юнктурна національна реальність, де книжковий світ “заточений і запограмований” у кращому разі лише на літературні ярмарки, у гіршому – на сезонні конкурси літератури не дозволив романові “Інфекція” посісти належне йому місце на кожній поличці правдивого українського патріота. Навіть перевиданий 2016-го “Дискурсосом”, роман Степана Процюка досі вбирає пил книгарень, де я його й застав, а не змащує оцтом самопрозріння людські вкраїнські душі.

Роман, звісно, не про інфекцію штибу коронавірусу. Відвертість дискурсу Степана Процюка вражає і навіть шокує. “Сава Чорнокрил не любив України”, – так починається “Інфекція”. І продовжую, пояснюючи радикальність позиції: “Тієї, кожноденної, із смердючими вокзалами і панельними будинками – химерними переростками хрущовського комунізму, із обідраним людом як конкретним доказом марноти будь-яких романтичних візій. Бо ця земля, як бермудський трикутник, ковтає енергію та віру, серця і радість, провокуючи лише застаріле галюциногенне видиво співучої беззахисної дівчини. Дівчини, яку кожен зайда, чи то із коротконогим монгольським обрисом, чи то у пропотілих лаптях 45-го розміру, міг брати скільки заманеться, скільки закладено енергії у його мілітарному пенісі”.

Василь Шкляр, вітаючи роман Степана Процюка був також максимально відвертим: “Інфекція” Степана Процюка – це жорсткий роман про дефіцит нашої національної імунної системи. Це роман про епідемію, яка наскрізь пронизала суспільство. Тому цей твір – дзеркало-безодня, в яке страшно дивитися. А раптом із його темних глибин випливе твоє обличчя?…”.

Практично, “Інфекція” – це було й певною мірою залишається в дії пророцтво щодо того, що з нами на цій нашій, вкраїнській землі буде доти, доки ми будемо інфіковані рештками радянського менталітету та радянського минулого. Сказати, що пророцтво Процюка, як і деяких інших українських письменників, які постійно застерігали, пригадували гасло літератури Хвильового “Геть від Москви!”, не справдилося, зараз не повернеться язик, певно, ні в кого. Глузлива тінь інтелектуала, сарказм Стратега щодо “надміру любові до гробу вашого Франка”, глузування Прокурора щодо “культури вашого загумінку” – всі ці пострадянські привиди все ще висять в українському повітрі, доводячи невимовну сучасність Процюкової “Інфекції”.

Образ невидимого ворога, яким часто ми є самим собі, шириться у просторі. І цей образ є живим, ворог промовляє полковником КДБ у сні: “Швидко наступить, стара націоналістична сволото, такий час, що наші приховані камери і жучки будуть вмонтовані у ваші порохняві серця, трухлі шлунки, зношені селезінки, ти зрозумів мене, пане громадянин Лоб’юк?” Українець же Назар пророкує, мовби в сьогодні: “Ви, Стратеже, бачите в українцях лише кровожерливих монстрів, що тільки вміють із дико закоченими варварськими очима виконувати ритуальні садо-мазохістичні танці на могилах своїх великих. В такому “іміджі” українця найперше зацікавлена Росія!”

Пережити божевілля становлення української держави та водночас 90-ті як окреме безгрошово-бандитське свавілля-божевілля, і залишитися, нехай і психічно розладнаними, українськими людьми – насправді це подвиг батьків і дідів теперішніх українців, покоління і муки яких презентує “Інфекція”. Екзистенційний психологізм Степана Процюка та його персональна нудота (“Весь світ довкіль Сави охоплювала неймовірно сумна і неймовірно прекрасна музика” – такі є останні рядки роману) нагадують “Нудоту” Сартра, на якій, як і на “Стіні” від Пінк Флойд, зросло, викохалося та прозвучало потім не одне українське літературне покоління. Але філософія, навіть філософія сухого екзистенціалізму – усе-таки поетична річ, вона в собі, і її зовнішня користь для обивателя – радше потворна, аніж конструктивна. Роман розкриває природу муки українського митця: неможливо і творити, і залишатися по той бік громади, нації, яким належить насолоджуватися твоїми творами: “Мистецтво повинно належати народу, а не горсточці перевтомлених культурою гурманів-неврастеників!”

З іншого боку є інша реальність літературного процесу: “кіч замість Ван-Гога, кіч із Ван-Гогом і кіч без Ван-Гога!”. Український характер, велике серце й частково галицький прагматизм, проте, рятують роман від ярличка “твір виключно для інтелектуалів”. Він, цей роман “Інфекція” – для простих смертних, пересічних і часом нерозумних до безмовності чи її синоніма бездіяльності. Інакше не було б у тамтій “Інфекції” таких проникливих, точних та десятиріччями актуальних для нашого громадського суспільства та політичного життя визначень: “Картинами не побудуємо держави, пане художнику, романами не нагодуємо жебраків, музичними симфоніями не зведемо українських хмародряпів для бездомних”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram