Микола Євшан – видатний український літературознавець початку XX століття. Його талант визнавали сучасники, до глибокого осмислення творчості справа дійшла тільки в наш час, а молоде життя самого Євшана згоріло в горнилі визвольних змагань за утвердження соборної, незалежної України.

Микола Йосипович Федюшка – таким було справжнє прізвище літератора – народився 19 травня 1889 року в селищі Войнилів у Східній Галичині, яка тоді належала до складу Австро-Угорської імперії (нині це Калуський район Івано-Франківщини). Родина була хліборобською і незаможною. Микола з дитинства вирізнявся слабким здоров’ям і схильністю до навчання. Батько, збагнувши, що в господарстві на значну допомогу від сина розраховувати не доводиться, зібрав кошти й відправив його на навчання до польської гімназії у Станіславові (Івано-Франківську). Вже там юний Микола виявив себе як справжній вундеркінд, а ще – затятий патріот України, адже йому доводилося щодня захищати своє право спілкуватися рідною мовою у польськомовному навчальному закладі.

Після гімназії Микола вступив до Львівського університету, де швидко привернув увагу Михайла Грушевського – авторитетний вчений працював там професором історії, а також очолював Наукове товариство імені Тараса Шевченка. За сприяння Грушевського Микола став бібліотекарем і секретарем НТШ, почав публікувати свої перші нариси й літературні рецензії. Проте 1910 року його відрахували з Львівського університету за участь у проукраїнських студентських виступах і протистоянні з поляками. Завершувати вищу освіту довелося в столиці Австро-Угорської імперії – Відні.

Літературно-критична діяльність Миколи Федюшка, який взяв собі псевдонім Євшан (за відомою поемою Миколи Вороного “Євшан-зілля”, де йдеться про чудодійну траву, що пробуджує і повертає людям національну пам’ять), вклалася в короткий часовий проміжок між 1907 і 1914 роками. Але заявити про себе він встиг надзвичайно яскраво. Він багато друкувався в часописах “Літературно-науковий вісник”, “Бджола”, “Будучність”, “Українська хата” – загалом близько сотні творів. Написав й опублікував три книги: “Під прапором мистецтва”, “Тарас Шевченко”, “Куди ми прийшли? Річ про українську літературу 1910 року”. Лише остання з них побачила світ у Львові. Перші дві – у Києві, що стало наслідком візиту Миколи до цього міста у 1910 році та налагодження тісних стосунків із наддніпрянською інтелігенцією – зокрема, із Лесею Українкою та Михайлом Коцюбинським.

Миколу Євшана вважають чи не першим українським літературним критиком-модерністом. Річ у тім, що він усвідомлював певний провінціалізм тогочасної української літератури та її зацикленість на народницькій традиції другої половини XIX століття. Микола був апологетом творчого новаторства, пошуків, підкреслював роль особистості, творчої індивідуальності. За це його – інколи не вельми доброзичливо – називали естетом, декадентом, індивідуалістом, модерністом. Однак мета, яку сповідував критик, була глобальною: максимально розширити проблематику української літератури, надати їй нового імпульсу, подолати “комплекс жертви” і прищепити нову естетику боротьби – за свободу нації, за свободу творчої особистості.

“Нам треба більше розмаху, більше безумства, більше оп’яняючого шалу – для того, щоб остаточно скинути з себе останки крамарської тверезости наших батьків і полюбити розмах всього великого і гарного. Слово може бути не тільки маскою, не тільки фразеологією, але й прокламацією, кличем до зброї, навіть панциром і мечем! Воно може бути й скарбницею народного духу, отою чуйною сторожею, яка серед темної ночі дає себе пізнати світлом перед очима грізного ворога… Хто шанує літературу, хто шукає в ній не за красивими гірляндами, і не за естрадною декламацією… тому вона велика сила! Література се ще не сама боротьба, але велика сила, яка допомагає в боротьбі за визволення. Се краса протесту, краса бунту проти насильства і найтяжчого рабства, яке є – рабства духу”.

Як людина широкої та ґрунтовної освіти, Микола Євшан виступав за поглиблення зв’язків між українською літературою та західноевропейськими літературами, за ширшу залученість вітчизняного красного письменства у світовий літературний процес. Тому чимало його праць присвячено критичному осмисленню творчості польських, французьких, німецьких, англійських, російських письменників (Пруса, Конопніцької, Руссо, Гартмана, Кляйста, Кіплінга, Толстого). З-поміж своїх українських сучасників Євшан особливо виокремлював Івана Франка, Ольгу Кобилянську, Михайла Коцюбинського, Лесю Українку:

“Се наш літературний арсенал, найвища інстанція. Вони регулюють літературний дух і життя, серед розбиття та зневіри дають приклади монументальної сили, високих аристократичних змагань та духовної культури”.

1914 року вибухнула Перша світова війна, яка перервала роботу Миколи Євшана. Він вступив добровольцем до австро-угорської армії, воював на Російському, Румунському, Італійському фронтах, став офіцером. Двічі діставав поранення у запеклих позиційних боях на річці Ізонцо в Альпах.

Наприкінці 1918-го внаслідок розпаду Австро-Угорщини постала Західно-Українська Народна Республіка – і Микола вступив до лав Галицької армії, щоб захистити свою Батьківщину від польської збройної агресії. Він пройшов весь бойовий шлях УГА від Східної Галичини до Києва й Східного Поділля. Останнім його виступом стало публічне слово у Вінниці 31 жовтня 1919 року на святкуванні першої річниці Листопадового чину – “Великі роковини України”. А вже 23 листопада Микола Євшан помер під час епідемії тифу, яка буквально викосила Галицьку армію у так званому “чотирикутнику смерті” – в оточенні більшовицьких, білогвардійських, польських і румунських військ. Поховали його на військовому цвинтарі у Вінниці.

Очевидець згадував останню промову критика:

“Слова Євшана були важкі. Євшан говорив тільки одно: посвятити себе до останку. Для себе життя ми вже не устроїмо. Мусимо думати лише про життя будучих поколінь. Маємо зогнити, щоб могли вирости буйні парости Українського життя. Хіба це не почесна роля?”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram