В російському сегменті інтернету часто згадуються так звані “казаки”, або “казачьи формирования”, котрі беруть участь у “підтриманні громадського порядку” та у “боротьбі з фашистами”. Більш адекватна частина комьюніті любить всілякі фотожаби про цих “козаків” і на різний лад їх висміює. Хоча, якщо чесно, зовсім і не смішно – ці “казаки” вже давно стали однією з опор путінського режиму.

Хотілося б сказати, що у нас не так і посміятись з “кацапів”, але… Але, на жаль, не вийде. Бо різноманітні “українські козацтва”, які буйним цвітом вродили і родяться на теренах нашої держави, подеколи справляють ще більш гнітюче враження, аніж їхні російські колеги.

Відразу зроблю обмовку – цей допис не про тих людей, які через призму історичної традиції козацтва роблять велику і благородну справу – допомагають армії, займаються патріотичним вихованням, наводять лад на вулицях своїх міст і сіл. Я про інших. Про кого – читайте далі.

Для початку пропоную вам невеличку добірку фото, які я без особливих зусиль “нарив” в мережі.

Як можете пересвідчитись за наявністю української символіки, на цих світлинах зовсім не “казаки” сусідньої держави. Де подібне яскраве дійство давно вже звичне. На фото – наші співгромадяни. Які з якогось дива натягли на себе чудернацьку одіж, яка чомусь нагадує військові однострої. І навішали на себе якихось значків, які теж чомусь нагадують державні нагороди. І, як не прикро констатувати, – це зовсім не фотожаби. Фото цілком реальні…

Хтось заперечить мені – ну що такого, граються дорослі дядьки у війнушку, кому це заважає? Власне, заперечити особливо не можу. І думка моя з цього приводу цілком суб’єктивна, зовсім не претендую на істину. Але дивитись на всі оці збори людей у високих картузах, кітелях з розшитими погонами, при шаблюках і вусах мені зовсім невесело. Особливо коли згадати, що у нас 2018 рік. А з 2014-го йде справжня, не бутафорська, війна. І на цій війні ллється справжня кров. І з цієї війни приходять люди, на грудях яких сяють справжні, не бутафорські, нагороди.

Чомусь при виді оцих “вояків” мені пригадується, як на початку війни, у 2014-му, я ставив на облік автівку. Якраз дочекався своєї черги, сиджу, сумно “жую” про себе думки про майбутнє – прийде повістка чи ні; що робити – ховатись чи йти на війну; якщо йти, то що робити з мамою і собакою; не йти – чим я кращий від свого товариша, який повернувся з Іловайська без ока…

І тут до приміщення заходить людина в камуфляжі. Бравий козарлюга, широкі груди, плечі, на формі різноманітні нашивки, словом – картинка. Я аж стійку “струнко” сидячи на лавці прийняв. Вирішив хоч щось для вояка зробити, думаю – прийшов у відпустку з фронту, часу нема, а тут ще з машиною якісь проблеми, чергу стій – пропущу його перед собою, хай хоч яку годину зекономить. Тільки мої благі наміри змінились огидою і відразою, коли я зрозумів (“вояк” якраз обговорював свої справи по мобільнику), що переді мною – звичайнісінький клоун, який натягнув на себе модний камуфляж і ходить по тиловому місту, красуючись перед собою і оточуючими.

Саме так я і сприймаю сучасних “козаків”. Які бродять містами і селами України, обвішані фейковими нагородами, з шаблями і репетують “Слава Україні!”. І воно б було б смішно, якби не було так сумно.

Фото з мережі інтернет

Ось реальне посвідчення “генерал-лейтенанта”. Як до цього ставитись? Не знаю. Мабуть, як і до цього витягу з офіційного документа полтавських “козаків”:

Прінт-скрін з сайту https://studfiles.net/preview/3741044/

У нас, виявляється, існує Адмірал козацького флоту. Але найцікавіше те, що з якогось дива його “звання” відповідає званню генерала армії. Де ж його “флот”? На Ворсклі? І таких от “генерал-адміралів” в Україні хоч греблю гати. Постає логічне питання – а що ж у нас воювати нікому? Якщо стільки генералів та адміралів, то логічно припустити, що у нас потужна армія і флот. Де ж вони? Мабуть, у хворобливій уяві “адміралів козацьких військ України”.

Втім, повернімось до питання, винесеного в заголовок. Хочете стати адміралом, генералом, маршалом, генералісимусом козацьких військ? Нема нічого простішого. Створюєте звичайнісіньку громадську організацію, називаєте її за своїм смаком – головне, щоб у назві було щось про козацтво. Все. Далі вас обмежує лише політ фантазії. Можете розробляти форму, нагороди, звання. І щедро вішати все це на себе і на інших. Можете за так, а можете за гроші. Повірте – охочі заплатити за фейкові погони і медальки знайдуться.

І я не брешу і не пересмикую. Саме так воно все і відбувається. Цілком законно і легально. Бо я власноручно створив десятків півтора отаких ГО. (Нагадаю – я займаюсь ще юридичною діяльністю, от саме в цій царині і “плодив” козаків). З цих породжених мною “козаків” лише одна організація (одна!) зайнялась тим, чим декларувала – патріотичним вихованням і відродженням традицій. І досі займається. І кілька сот дітлахів, яких ці козаки (без лапок) витягли з вулиці, може й не виросли такими вже патріотами. Але що вони виросли достойними громадянами – так це точно. І керівник цієї організації таки одягнув форму. Але форму українського війська. Бо пішов на війну. І повернувся з неї. І далі займається своїми козаками і козачатами.

А всі інші… Всі інші теж одягли форму. Найрізноманітнішу. Але до армії вона має лише той стосунок, що нагадує однострій ЗСУ. Як і все інше – “погони”, “нагороди”, “звання”. Ось таке в нас “козацтво”. І тут питання до держави. Врешті, коли буде наведено лад у носінні різноманітних одностроїв? Коли ми будемо чітко розуміти – людина у формі, котру ми зустріли на вулиці, це – солдат? Якого треба поважати. А не черговий клоун у камуфляжі, який бродить тиловими містами у невідомо якій формі невідомо яких формувань.

Мілош Земан, Крим і Судети

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram