Микола Сатпаєв. Платити податки в Україні таки треба?

Чи потрібно платити податки? Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Я рік тому цікаву думку почув від колеги. Щодо податків. Суть її була в тому, що пересічний українець насправді не знає, скільки ж податків він платить. А його сумнівна пиха від того, що він обдурює державу і тих податків не платить взагалі – помилкова. А, головне, колега стверджував, що податки повинен платити саме працівник, а не роботодавець. І отримувати на руки, під розписку, роздруківку всіх нарахувань і вирахувань з тої заробітної плати.

А днями інший колега мені про податки нагадав. От я таки вирішив, бодай поверхово, тему дослідити. Бо, на відміну від багатьох співгромадян, бував на своєму віку не лише найманим працівником, а й роботодавцем. І отим “хитровлаштованим”, який податки ніби-то не платить. Неодноразово мінявся цими ролями. Тому поняття “нарахування на заробітну плату” і “відрахування із заробітної плати” хоч трохи, та розрізняю.

Зроблю обмовку для професійних бухгалтерів – я пишу не для них, тому в деталі оподаткування – а їх багато – не вдаватимусь. Я розумію, що наведені мною цифри стосуються не всіх, є нюанси і винятки, щось підраховано не зовсім правильно.

Нарахування і вирахування – в чому різниця?

Отже, до теми. Пересічний український працівник (поки що візьмемо тих, хто працює офіційно) знає, що з нього “вивертають” прибутковий податок (податок на доходи фізичних осіб) і військовий збір. Перший становить 18%, другий – 1,5% від офіційної заробітної платні. Це те, що бачить найманий працівник і розуміє, бо інформацію до нього доводять. І порахувати їх не важко. Це і є вирахування із заробітної плати.

Але є ще й те, що платить роботодавець. Тобто – нарахування на зарплату. Це – так званий Єдиний соціальний внесок – “обов’язковий платіж до системи загальнообов’язкового державного соціального страхування, що справляється в Україні з метою забезпечення страхових виплат за поточними видами загальнообов’язкового державного соціального страхування”. (Вікіпедія).

Повторюсь знову – мій допис – не професійний посібник для бухгалтера, тому розмір ЄСВ подаю той, що стосується більшості, – 22% (є нюанси і винятки, але вони в нашому випадку не важливі). І платить його роботодавець. Начебто. Робітник же не бачить цього платежу, отже наївно вважає, що заплатив не він, а його “хазяїн”.

От тут криється помилка, і велика. Ніхто не буде за вас, шановні, платити ніяких податків. Ви платите їх самі, бодай вас до відома і не ставлять. Цинічно, але правда – заробляєте ви на всі податки і збори самі, а не якийсь дядя. Тому оті 22% так званих “нарахувань” сплачуєте саме ви, бо заробляєте їх саме ви, а не хтось інший. Ніякий роботодавець собі у збиток працювати не буде. Ніде в світі.

Скільки ж ми платимо податків?

Тому насправді податки офіційно працевлаштованих українців становлять 18 (прибутковий податок) + 1,5 (військовий збір) + 22 (Єдиний соціальний внесок) = 41,5. Так, саме сорок один з половиною відсоток. Тобто з кожних зароблених 10 тисяч гривень ви віддаєте державі 4 150. Вкотре повторюсь – цифра не точна до копійки, професіонал порахує її трохи інакше. Але загальне правило – саме таке. Хтось платить менше, хтось більше. Але то вже деталі.

Це – що стосується тих, хто працює “по-білому”, офіційно. Аби не здавалось, що з нас “деруть зайвого”, порівняйте з витратами середньостатистичної канадійської родини:

Інфографіка “Український інтерес”/Антон Владиславський

Ніде не працюєш – нічого не платиш? Непрямі податки

Тепер давайте подивимось, що платять “розумні і хитрі”, котрі працюють нелегально. Та і всі інші – пенсіонери, безробітні тощо.

Ці податки вже не прямі. А, так би мовити, опосередковані. Про ПДВ, сподіваюсь, всі чули? “Податок на додану вартість (ПДВ) — це непрямий податок, який входить в ціну товарів (робіт, послуг) та сплачується покупцем, але його облік та перерахування до державного бюджету здійснює продавець (податковий агент)” (Вікіпедія). Зверніть увагу на слова “сплачується покупцем”.

Тобто всі ми, купуючи собі трохи їжі чи шкарпетки, сплачуємо ПДВ. Не знаю, наскільки ця цифра правильна, але, як свідчить статистика, у 2017 році до бюджету надійшло 302 мільярди 866 мільйонів гривень саме від цього податку. Це становило приблизно 37% всіх податкових надходжень до держбюджету. От так.

А є ще акцизи – “один із різновидів здійснюваних державою податків (зборів), не пов’язаних з одержанням прибутку підприємцем (товаровиробником, торговцем). Це найпоширеніші державні непрямі (побічні) податки (збори) на певні продукти масового попиту (предмети розкоші, тютюн, алкогольні напої, коштовні метали та інше), які стягують з виробників чи продавців товарів. Акциз включається у ціну товару, яку сплачує споживач товару, його розмір і сума стягуються у державний чи місцевий бюджети” (знову Вікіпедія). Тобто платимо їх знову ми. Навіть ті, хто не п’є алкоголю, не палить, не їздить на автівках і так далі. Бо хлібчик в магазині купують усі. А везуть його туди на машині. А машину заправляють бензином. А в бензині акциз. І ПДВ. І дорожний збір… Круговорот акцизів і податків в природі, так би мовити.

Втім, пора вже вибиратись з податкової стежки – податків насправді дуже багато і цю тему можна описувати безкінечно. Я лишень “пробігся по вершечках”, аби було зрозуміло, що оподаткування стосується всіх і податки платимо ми всі. Хтось більше, хтось менше, хтось прямо, хтось непрямо. Але всі.

Платимо всі. Де ж контроль витрат?

Всі ми, шановні співгромадяни, утримуємо нашу державу. Звісно, тут все не так лінійно. Але коли нам говорять про нову лікарню, дорогу, поліційний відділок, центр надання адміністративних послуг, розумійте – це все зробила не ефемерна влада, а ми з вами. Ми – замовники цього об’єкта (послуги). А влада – всього лиш генпідрядник. З якого ми вправі спитати за якість виконаних робіт. І коли у відповідь на питання про витрату податків ви почуєте сакраментальне “та скільки ви там їх платите?”, згадайте хоча б про ПДВ.

У країнах Євросоюзу, куди ми так прагнемо, чи в тих же Сполучених Штатах кожен працівник отримує разом з зарплатнею роздруківку сплачених податків. І не просто перелік, а часто ще й деталізацію, на який саме конкретний об’єкт (лікарню, школу, пожежну частину, поліційний відділок тощо) скільки конкретно його грошей витрачено. Що це дає? А просто уявіть собі, як ви приходите в поліклініку, знаючи, що от ви, саме ви і ніхто інший, витратили на неї 50 тисяч гривень. А вас відправляють в найближчу аптеку за зеленкою. Або в школу. Або провалюєтесь в яму на тротуарі… Ситуацій можна змоделювати безліч.

Навіщо воно треба

Головне, що я хочу сказати – поки громадяни чітко і детально не знають, як і куди витрачаються їхні податки, поки вони думають, що можуть обдурити державу, держава міцно і жорстоко витрушує з них гроші. Як контролювати витрати, коли не знаєш, що рахуєш? З кого і за що тоді питати? Ні з кого і ні за що. Отже, хочеш знати, куди ідуть твої гроші, – спочатку дізнайся, скільки ти платиш.

Що для цього треба? Треба видавати зарплатню на руки не після сплати податків, а до. І лише потім брати податок. Бо, коли потримаєш (нехай і віртуально) у руках 10 тисяч гривень, а потім віддаси з них 4 150 грн., то твоїм кровним інтересом буде дізнатися, куди ж вони поділися.