Микола Сатпаєв. Крах ГКЧП – втрачений шанс для України

Микола Сатпаєв. Крах ГКЧП - втрачений шанс для України. Фото: politeka.net

Традиційно, окрім Яблучного Спаса, цього дня у стрічках вітчизняних ЗМІ багато місця займають дописи про ДКНС, або ГКЧП. Для багатьох українців то вже давня історія. Мої молоді колеги навіть не відразу розуміють, про що йде мова, коли вимовляєш цю абревіатуру.

Нагадаю – ДКНС – Державний комітет з надзвичайного стану, або, як його і звичніше, і правильніше називають – ГКЧП – Государственный комитет по чрезвычайному положению. Був утворений 19 серпня 1991 року як спроба врятувати від загибелі Радянський Союз. Спроба провалилась, тому ГКЧП увійшов в історію як невдалий державний переворот, яким, власне і був. Історію цього короткочасного дійства охочі можуть почитати у тій же Вікіпедії. Перебіг подій там відображено досить точно.

19 серпня 1991 року я пам’ятаю чітко – якраз у ці дні я відбував так звану “практику” як майбутній першокурсник Полтавського інженерно-будівельного інституту. Прокинувся я від трагічної і пафосної музики – у кімнаті грало радіо (молоді важко зрозуміти, що таке проводове радіо, яке було чи не в кожній оселі і “брехунець” радісно розповідав щодня про “семимильні кроки до комунізму”, високі надої, не менш високі врожаї і взагалі про щастя жити в країні Рад). Завдяки цьому “брехунцеві” я тепер маю широкі знання в класичній музиці – увертюру до “Лебединого озера” запам’ятав на все життя, адже саме вона супроводжувала нас протягом трьох днів безславної діяльності путчистів.

Люди старшого покоління не дадуть збрехати – усі жителі “одної шостої суші” прекрасно знали: якщо з радіо та телевізора лунає трагічна й пафосна музика – в країні щось сталось серйозне. Тому той ранок був мені зовсім не в радість – відразу пригадались і мій вихід з комсомолу, і розклеювання антирадянських листівок, і участь у Народному Русі України… Інтуїція не підвела – по радіо почали транслювати “Важное государственное сообщение”. І звучало воно страшно: в країні надзвичайний стан, заборона масових акцій, рухів, влада переходить до Державного комітету з надзвичайної ситуації.

Зізнаюсь – стало страшно. Бо на пам’яті були розповіді і про розкуркулення, і про арешти, і про сибірські табори, і про дисидентів. Але страх розвіявся досить швидко. Як виявилось, уся сила заколотників залишились у минулому. Крім трагічної музики і гучних слів у них не було нічого. Грізні розпорядження з Кремля нікого не злякали – люди вийшли на вулиці. Боротьбу за серця людей виграли опозиціонери. Без підтримки людей путч був приречений. А коли побачили віце-президента СРСР і одного з чільних заколотників Янаєва, у якого трусились руки під час зачитування “указу про надзвичайний стан”, не боявся вже ніхто. Бо увесь ГКЧП виявився останньою агонією безсилого вже Левіафана. За три дні путч остаточно провалився. Чомусь “рятівників соціалістичної Вітчизни” не підтримали ні армія, ні спецслужби, ні “наймасовіша в світі” партія – комуністи натомість стали публічно палити свої партквитки.

Так закінчився Радянський Союз. А 24 серпня відродилась Українська Держава. І під синьо-жовті прапори всілись (а точніше – ми самі їх туди посадили) ті, кому ця держава ще вчора була не потрібна. Ті, хто називав синьо-жовтий стяг “ганчіркою”, а тризуб – “бандерівською свастикою”, почали гучно співати “Ще не вмерла…” і розповідати, як вони боролись за Україну і скільки для неї зробили. Але то вже зовсім інша історія, як говорить відомий радянський кіноактор.

Шкода лише, що наслідки їхньої діяльності і нашої толерантності до ворогів ми виправляємо кров’ю наших хлопців зараз, через 27 років. Ризикну озвучити думку – кількадесят повішених на стовпах тодішніх “перефарбованих” врятували б нас від нинішньої війни. Але ж ми були такими демократичними і наївними того далекого вже серпня 1991-го.