Микола Сатпаєв. Девальвація протесту за 50 гривень на годину

Микола Сатпаєв. Девальвація протесту за 50 гривень на годину. Фото "Фокус"

Вчора після довгої перерви (не був там років десять) зайшов до Верховної Ради. Аби потрапити “під купол”, довелось подолати кілька кордонів: нацгвардійців, поліціянтів, різноманітних мітингарів. Ось саме останні мене зацікавили найбільше.

З вікон самої Верховної Ради це все дійство виглядало доволі ефектно – море голів, різноманітні прапори, лозунги, “речьовки” в гучномовець… Ефектно, та неефективно. Бо проплаченість цього “народного гніву” була очевидною. На події під стінами ВР ніхто з нардепів уваги не звертав – всі давно звикли до платних шоу під стінами парламенту. Окрім того, більшість з депутатів хоч одного разу за свою політичну біографію були або спонсорами, або безпосередніми організаторами, або замовниками (або все вкупі) таких от псевдопротестів.

Те ж саме ставлення до всіх цих мітингів, пікетів, походів виробилось протягом років і у пересічного українця: в черговому мітингу він бачить лише два фактори: можливість заробити кількасот гривень та незручності від того, що знову буде заблоковано дороги. Ну, ще шум і сміття. Цими факторами вичерпуються основні асоціації пересічного українця щодо масових акцій протесту.

І не було б нічого страшного в такому стані речей – хтось заробляє, хтось вирішує свої проблеми, хтось ігнорує, якби не одне “але”. А воно, це “але”, вчора теж було під на площі Конституції, котра лежить саме під стінами ВР і котру використовують всі протестувальники. Хай вже мене пробачать люди, котрих я узвав фактором “але”.

Бо там, на холодній бруківці, серед платних крикунів, які заполонили картинки телеефірів та розмахували прапорами перед вікнами Ради, мовчазно стояли ті, хто прийшов сюди не за гроші. Це – матері наших хлопців, котрі зникли на Донбасі або перебувають у полоні колаборантів. І портрети солдатів в материнських руках майже ніхто не бачив – всі відпрацьовували свої скількись там гривень за годину “роботи”…

Я все розумію про мізерну пенсію, безробіття, “заробити на хліб”, “а шо такого?”. Я прекрасно знаю всі ці аргументи. Що ж – у кожного свій вибір і свої цінності. От лише я не розумію потім від цих людей скарг на життя і владу. Ви чого скаржитесь? Ви своє отримали. Ваша ціна – 50 гривень на годину. Вам її заплатили, радійте. І не було б то бідою. Біда в тому, що в “зажиттєвських”, “автоєвросильних”, “батьківщинських” etc. п’ятдестягривневих похована сама ідея вуличного протесту. Бо згадайте події хоча б ще десяти-п’ятнадцятирічної давнини – тоді протест був саме протестом, а не погодинним стоянням на вулиці з відповідною оплатою. Котра знівелювала саме слово “протест”.

Якщо раніше пікет, мітинг, вулична хода були жестом відчаю і на нього реагувала влада, розуміючи, що люди просто так на вулицю не вийдуть і їх, принаймні, треба якимсь чином звідти прибрати, то зараз треба домовлятись із замовниками акції. Бо “піпл” на вулиці цікавиться лише одним – як отримати свої гроші і записатись на наступний “мітинг”.

От лишень що робити у всій цій вакханалії продажності тим, кого виводять на вулиці совість, відчай, бажання добитись справедливості? Їх мало в сучасній Україні виходить на ті вулиці. Але вони все ж таки є. Але чи бачать їх серед платних “артистів вуличного жанру” ті, до кого вони волають про допомогу? Відповідь ви знаєте самі. У них же нема грошей на масовку, озвучку, сюжети на телеканалах.

Якщо від мене хтось чекає готового рецепту – що з цим робити – то в мене його нема. Точніше, він є. Але розіб’ється аргументами про “хліба купити”. Замкнене коло. І, якщо тих, кому заради “хліба купити” не соромно вийти “зажізнь” та інших, мені зовсім не шкода – вони своє отримали в момент, коли десятник видав їм “гонорар”, то що робити з, приміром, вчорашніми матерями, на портретах чиїх дітей було написано “676 днів у полоні”?

Микола Сатпаєв. Девальвація протесту за 50 гривень на годину. Фото “Український інтерес”/Олександр Бобровський