Микола Плав’юк увійшов в історію як останній президент Української Народної Республіки у вигнанні. Саме він 1992 року передав повноваження Державного Центру УНР першому всенародно обраному президенту України Леоніду Кравчуку. Але до цієї урочистої миті потрібно було пройти складний і тривалий шлях – пів століття участі у боротьбі за відновлення незалежності.

Микола народився 95 років тому – 5 червня 1925-го в селі Русів у Східній Галичині, яка тоді була окупована Польщею (нині це Снятинський район Івано-Франківщини). Його пращури переселилися сюди з козацької Полтавщини у середині XVIII століття. Після школи, як і чимало інших українських юнаків, Микола вступив до лав Організації українських націоналістів. Так у 16 років почався його шлях боротьби за Українську державність.

1944-го, перед вступом радянських військ до Галичини, Микола емігрував на Захід. На території Німеччини вступив до Української національної армії генерала Павла Шандрука, яку німці прагнули використати проти Радянського Союзу. Зі свого боку, Український національний комітет формував армію з розрахунку, що вона, отримавши озброєння і підготовку від німців, допоможе в боротьбі за Україну. Але повоювати Микола фактично не встиг – війна в Европі закінчилася. Він залишився в американській зоні окупації Німеччини, у Мюнхені.

Після війни Микола закінчив українську мюнхенську гімназію, у червні 1948-му одружився з донькою її викладача – Ярославою Бойко. Наприкінці наступного року родина Плав’юків вирішила переїхати за океан – до Канади, де гуртувався найпотужніший центр української політичної еміграції. У них народилися сини Орест і Нестор, доньки Уляна й Оксана.

У Канаді спочатку довелося працювати прибиральником на фабриці одягу, потім – на заводі з виробництва консервних тушок, далі – на м’ясній фірмі українського підприємця Гната Поворозника. Паралельно отримував вищу освіту в Монреальському університеті Конкордія за спеціальністю “торговельний та індустрійний менеджмент”.

Микола Плав’юк із самого прибуття на Американський континент якнайактивніше включився у життя української діаспори. Організував Світовий конгрес українців у Нью-Йорку, очолив Українське національне об’єднання Канади, яке вело культурно-просвітницьку діяльність та боролося з проявами радянофільства серед українців за океаном, організовувало антирадянські демонстрації.

Продовжуючи залишатися одним із активістів ОУН, Микола Плав’юк зблизився з полковником Андрієм Мельником – безпосереднім наступником Євгена Коновальця на чолі ОУН. Після його смерті вступив до Проводу українських націоналістів, а з 1979 року очолив ОУН. Багато разів відвідував країни Европи, Північної та Південної Америк, де зустрічався з українськими громадами, проводив організаційну, інформаційно-просвітницьку роботу.

У червні 1989 року Українська Національна Рада – координувальний центр політичної еміграції – обрала Миколу Плав’юка віцепрезидентом Української Народної Республіки в екзилі. Однак 8 грудня того ж року відійшов у засвіти президент УНР Микола Лівицький, і Плав’юка обрали на його місце. Тоді він ще не знав, що це президентство буде останнім в історії УНР. Адже менше ніж за два роки, Верховна Рада проголосила незалежність України. Збулися багатолітні мрії українських вигнанців – їхня Батьківщина знову стала незалежною і суверенною.

Але Микола Плав’юк став одним із небагатьох емігрантів, які повернулися в Україну і взяли активну участь у розвитку її державності (йому було надано українське громадянство). 18 січня 1992-го він уперше після 48-річної перерви ступив на українську землю. А 22 серпня, напередодні першої річниці відновлення незалежності, в урочистій обстановці передав повноваження Державного Центру УНР Леонідові Кравчукові. Це символізувало правонаступництво та спадкоємність державницьких традицій Української Народної Республіки й сучасної України.

Згодом, характеризуючи діяльність Миколи Плав’юка вже в період незалежності, голова Організації українських націоналістів Богдан Червак писав:

“Він був справжнім романтиком Української революції, який ніколи не розчаровувся у своєму народі, вірив у нездоланність своє нації та її державну перспективу. А тому з легкістю передав клейноди УНР Леонідові Кравчукові, не цурався зустрічей з Леонідом Кучмою, критикував Віктора Ющенка, і не отримав “шоку” від приходу до влади Віктора Януковича. Він переконував усіх нас: президенти, прем’єри, міністри і депутати – це тимчасове, Нація і Держава – назавжди”.

Останній президент УНР Микола Плав’юк пішов із життя 10 березня 2012 року. Поховали його у місті Оквілл (канадська провінція Онтаріо) на українському цвинтарі Святого Володимира.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram